Иван франко детские рассказы читать на русском. Иван франко - рассказы

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

План

1. Поняття і значення казок І. Франка.

2. Високий художній рівень казок І. Франка.

3. Хто такий «Лис Микита» і звідки родом?

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Всіма своїми критичними працями Франко підкреслював, що виховна цінність художніх творів визначається їх високим ідейним і художнім рівнем. Так само й від дитячої літератури він вимагав реалізму, народності, глибокої ідейності. Зокрема, в «Передньому слові» до видання «Дрібної бібліотеки» (яка видавалася головно для молоді та юнацтва) Франко писав, що ця серія книг включає в себе «повісті видатно реального напрямку», «взірці новішої поезії з соціальною, научною та політичною підкладкою», а також популярні наукові праці. Ця література має сприяти виробленню передових переконань і власних поглядів на речі та явища, широких поглядів на життя, а не «слимачного горизонту».

Отже, загальні вимоги до дитячої літератури мусять бути тими самими, що й до літератури для дорослих.

Але Франко завжди підкреслював велике значення специфічних рис і якостей дитячої літератури. Вона має бути максимально дохідливою, цікавою, веселою. У творах дитячої літератури цілком правомірною є вигадка, домисел, фантастика. Неабияке значення має в дитячій літературі й сила емоційного впливу на читача, вміння викликати естетичні переживання, давати відчуття насолоди, викликати напруження, хвилювання.

1. По няття і значення казок І.Франка

Критичні виступи Івана Франка великою мірою впливали на літературне життя України, в тому числі на розвиток дитячої літератури. Не менше значення мала і його власна практика в галузі творчості для дітей. Особливо плідно працював письменник у дитячій літературі протягом десятиліття - з 1890 до 1900р.

Більшість творів, написаних Франком для дітей, становлять казки. Письменник часто використовував у них сюжети, взяті з народної творчості різних країн світу. Франка особливо цікавила в казках їх моральна спрямованість, ідейний зміст, співзвучність з тими проблемами й справами, якими жило тоді суспільство. Використані Франком сюжети набирали глибоко актуального значення, відзначалися яскравим національним колоритом, набували виразної виховної спрямованості.

Ряд творів Франко написав для дітей-дошкільнят. Вони відзначаються глибоким знанням психології малят, їх уявлень та інтересів. У них багато м"якого гумору, радісного почуття, дотепності. Поширений сюжет казки «Ріпка» Франко зробив більш динамічним, дійовим особам надав імена (дід Андрушка, баба Марушка, мишка Сіроманка і т. д.). В казці відтворено ряд побутових подробиць, дається зображення процесу праці, згадано ряд знарядь праці (мотика, граблі та ін.). Казка має ритмічну будову й римування, вона насичена гумором, дотепними порівняннями й характеристиками. Ось зразок: «Тішиться дід, аж не знає, де стати. - Час, - каже, - нашу ріпку рвати! Пішов він у город - гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, заперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх, - мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень».

Казка показує велику силу взаємопідтримки, колективних зусиль. Значним успіхом у малят користується й вірш Франка «Киця». Киця плакала на кухні, бо кухар сам сметану злизав, а вину на кицю звалив та ще й хотів побити: Невинна киця просила її не бити, ніжно й з певним лукавством обіцяла спіймати зайчика, пташок, рибок. Високою художньою майстерністю відзначаються й віршовані казки Франка «Лисиця-сповідниця», «Ведмідь» та ін.

Визначним явищем в українській дитячій літературі був вихід збірки казок Франка «Коли ще звірі говорили» (перше видання - 1899p., друге видання - 1903р.). До і збірки Франко додав передмову, в якій писав: «Оді байки, що зібрані в книжечці, - то старе народне добро... Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, І заставляють їх сміятися й думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи».

Франко підкреслює, що, видаючи цю книжку, він «мав на оці більше педагогічну мету». Про характер цієї мети письменник говорив, що діти «відси винесуть перші й! міцні основи замилування до чесноти, правдивості. й справедливості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам».

За основу казок цієї збірки Франко використав ряді, сюжетів із збірника російських народних казок Афанасьева, німецьких казок братів Грімм, ряд сербських, грецьких та індійських казок, а також одну перську казку «Як звірі правувалися з людьми» (цю казку Франко рекомендував для старших дітей, вказуючи, що вона буде «не лише цікавою, а й пожиточною лектурою, даючи у казковій одежі немало фактів із історії розвою та культури людей і природи»).

Казкові прийоми, елементи фантастики й вигадки в цій збірці не приховують життєвих взаємин людей, явищ реальної дійсності. Твори спрямовані проти різних моральних пороків, проти негативного в людській поведінці.

Казка «Заєць і їжак» малює два цілком різні характери: скромний і розумний їжак та хвалькуватий і самозакоханий Заєць. Цей Заєць з погордою дивиться на їжака, не відповідає на його добрі привітання, глузує з його кривих ніг.

Їжак знайшов спосіб провчити цього хвалька. Казка закінчується мораллю: «А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не піднімайте на сміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний їжак».

Художня майстерність казки виявляється в умінні виразно окреслити характер персонажа, у використанні багатої палітри прийомів і засобів зображення. Заєць запитує їжака: «Ти чого так рано в полі волочишся?» Вже це «волочишся» розкриває перед нами його прагнення показати свою зверхність. В казці цікавий зачин, який часто зустрічається у фольклорних творах, є яскраві деталі пейзажу, іронія («мої буряки» у їжака, «своя капуста» у Зайця). Використовує письменник внутрішній монолог, що поглиблює розуміння характеру, народні прислів"я («Про мене, Семене...»). Жваво й дотепно будується діалог.

У казці «Королик і Ведмідь» показано, що Ведмідь, вважаючи себе дуже могутнім і безкарним, ображав і принижував дітей маленької пташки Королика. Однак Королик, зібравши пташок і комах, забезпечивши єдність і добру військову тактику, перемагає хижаків, примушує Ведмедя вибачатися перед тими, над ким він знущався.

Казка спрямована на захист гідності, вона таврує тих, хто, будучи впевненим у своїй силі, пригноблює й ображає інших, зневажає рівність і чулість. Взагалі всі казки збірки «Коли ще звірі говорили» в алегоричній формі показують пороки класового суспільства з його визиском, кар"єризмом, зловживанням владою й силою. В казках прославляється честь і дружба, взаємопідтримка в обороні скривджених і слабих. Характерно, що казки показують перемогу тих, хто обстоює справедливу справу. Це відповідає народним переконанням.

2. Високий художній рівень казок І.Франка

Казка «Фарбований Лис» - одна з кращих у збірці. В ній показаний хитрий і нахабний Лис, який вважав, що «нема нічого неможливого для нього». Одного разу, ховаючись від псів, він вскочив у діжку з фарбою. Лис використовує свій зовнішній вигляд для того, щоб здобути царську владу. А ставши царем, зберігає звичайні царські порядки: «Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи. Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє». Зрештою тварини позбулися цього ошуканця й крутія. І нічого не втратили.

Казка зривала ореол вищості з монархів, показувала їх як хижаків і злочинців, байдужих до чужого горя.

В казці «Старе добро забувається» засуджується невдячність, брутальність. Казка «Лисичка й Журавель» спрямована проти хитрощів, егоїзму й нещирості. Дружба може ґрунтуватися лише на щирості, доброті.

Високий художній рівень казок Франка полягає в майстерному доборі алегорій, що відповідають народному розумінню вдачі тварин (вовча зажерливість, лисяча хитрість, ведмежа незграбність, осляча впертість і т. д.). Перенесені на людей, ці якості влучно характеризують представників різних соціальних прошарків серед панівних і привілейованих кіл класового суспільства. Франко майстерно розкриває характери у вчинках або через розмови, твори відзначаються лаконізмом, увагою І до психологічних і побутових деталей.

Франко уникає використання в казках складних метафор, малодоступних дітям молодшого віку. Він вживає \ переважно епітети й порівняння, зокрема такі, які образно розкривають психологічний стан персонажів: «Наш Микита скрутився, мов муха в окропі», «Лев став, мов чолом о стіну стукнувся», «Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води»

В казках маємо безліч веселих, комічних сцен і ситуацій, сповнених щирого й доброзичливого сміху, почуття гумору. Позитивні герої казок, носії кращих рис і якостей, теж бувають смішними Із своїми вадами, іноді наївністю, іноді дотепністю й несподіваними хитрощами, які й допомагають їм здобути перемогу.

Особливе місце серед творів І.Франка займає велика віршована казка «Лис Микита», призначена для дітей середнього й старшого шкільного віку.

В казці «Лис Микита» Франко використовує поширений у фольклорі й літературі різних народів сюжет, але надає йому сучасного звучання й нової ідейної спрямованості, а також українського національного колориту. У казці відтворена галицька дійсність кінця XIX ст., буржуазні порядки Австро-Угорської імперії. У цьому царстві привільно почувають себе Лев, Вовк, Ведмідь. Серед них здобув добре становище й хитрий та винахідливий Лис Микита, який вдало використовує слабкості інших і завжди виходить сухим з води, маючи до того ж значні вигоди.

Сюжет казки розгортається динамічно, в ній багато гострих і напружених епізодів, що викликають найрізноманітніші почуття - від веселого сміху до гніву.

Національний колорит казки виявляється, зокрема, у використанні суто українських назв тварин (ведмідь Бурмило, вовк Неситий, кіт Мурлика та ін.), широкому зображенні картин побутового характеру і вживанні понять побутової лексики (жупан, сап"янці, війт тощо).

Мають поширення серед дітей, переважно середнього й старшого віку, великі віршовані казки Франка «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім».

Царська цензура перешкоджала поширенню казок І.Франка в Росії, вважала небажаним ознайомлення з ними дітей. У передмові до видання збірки «Коли ще звірі говорили» (1903) Франко писав: «Цю книжечку... подавали наші київські земляки до російської цензури... І що ж ви скажете - цензура заборонила її всю, від початку до кінця! От які-то небезпечні ті звірячі історії...».

Крім казок, Франко написав для дітей також велику кількість оповідань. Окрему групу серед них становлять оповідання з елементами автобіографічного характеру.

3. Хто такий «Лис Микита» і звідки родом?

Вся віршована казка, як ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто, може, тільки сміявся, а дехто, може, й глибше задумався, міркуючи, що й у нас, між хрещеними людьми, не одно таке діється, про яке тут у казці розказано, - се не моя видумка, а має свою історію і то досить цікаву історію. Хоч то ніби вчена і зовсім книжницька справа - історія книжки, яку прочитаєш та й забудеш, - та, проте, я думаю, що не завадить розповісти вам хоч коротенько сю історію, - може, вона й між вами кому прийдеться до смаку. Ну, а кому не до смаку, тому, розуміється, вільно її не читати.

Та не тільки для простих людей я пишу отсі рядки. Здасться, що й наші вчені та книжники також не дуже добре знають, хто такий «Лис Микита» і відки він родом. Бачите, вийшло ось що. Отся казка уперве друкувалася в часописі для дітей «Дзвінок», а відтам передрукована була окремою книжкою. На титулі я написав був так само, як і тепер, що се я «з німецького переробив», а не писав виразно, з якої книжки. Чому? Се зараз побачите. Та наші книжники знають, очевидно, одну німецьку книжку про Лиса Микиту, - ту віршовану повість, що звичайно друкується між творами найбільшого німецького письменника Иоганна Гете і називається там «Reineke Fuchs». Наші письменники думають, мабуть, що сю повість видумав сам Гете із своєї голови і для того, оголошуючи про вихід мойого «Лиса Микити», вони гуртом пописали, що мій «Лис Микита» перероблений із Гете. Вийшла з того для мене неприємна річ: буцімто я взяв свою казку з Гетевої повісті та й пощось затаїв назву правдивого властителя, а тільки загалом написав «з німецького», щоби збаламутити нетямучих. Дуже негарне діло!

Що вже робити, треба вияснити письменним і неписьменним, що і в кого я взяв і в чиєму пір"ї пишаюся.

Читаючи в отсій книжечці про пригоди Лиса, Возка, Медведя, Зайця, Кота, Цапа і інших звірів. Ви, певно, мусили пригадувати собі: «А, таке саме або даже подібне розповідають собі у нас прості, неписьменні люди під веселу годину!» І справді, оповідання і байки про різних звірів і їх пригоди находяться у всіх народів на світі, навіть у таких, що ми їх називаємо дикими. І всюди в тих оповіданнях звірі говорять по-людськи, поводяться так, як люди, дізнають більше або менше таких пригод, як люди. Відки се походить? Легко се зрозуміти, коли придивимося, як наші діти, бавлячись, обертаються зі знірами: псами, котами, курми, гусьми і т. і. Хто не бачив, як вони з ними розмовляють, вітаються, сваряться, перепрошуються, гніваються і любляться? Очевидно, вважають їх чимсь рівним собі, так само розумним, як і вони. Діти не чують розділу між чоловіком (т.е. собою самими) і звіром і не раз уважають звіра навіть розумнішим, хитрішим від себе. Коли вам діти почнуть оповідати про свої іграшки, то будуть про пса, кота чи іншого звіра говорити як про свого товариша. «Ми з Лиском робили те й те», «Тату, чого той гусак від мене хоче, що так на мене сичить!», «Скажіть що тому котові, щоби не дряпався!» і т. і.

Колись перед тисячами-тисячами літ усі люди своєю вдачею і своїм розумом були подібні до наших дітей. Вийшовши зі стану дикості, люди займалися стрілецтвом, риболовством і, очевидно, весь свій вік мали найбільше діла зо звірами. В тих часах треба й шукати перших початків отих байок і оповідань про пригоди звірів між собою і з людьми. Певна річ, що з тих самих давніх-давніх часів походять також перші засновки й тих оповідань, що зведені докупи в нашій казці про Лиса Микиту.

Ми не говоримо сього наздогад, а маємо дуже стародавні докази, що воно справді так було. На дві, три або й більше тисяч літ перед різдвом Христовим були вже у старім Вавілоні оповідання про звірів, дуже подібні до наших байок. Ті оповідання списано на глиняних табличках, поки глина була мокра, а потім її випалювано, і так вони доховалися аж до наших часів. З деяких оповідань маємо тільки рисунки - також такі стародавні, і з них ми можемо доміркуватися, що оповідання, до яких відносяться рисунки, були так загальновідомі, що, поглянувши на рисунок, кожний знав, що він значить. Те саме ми знаходимо і в Єгипті на 1000-1500 років перед Христом; окрім писаних оповідань, маємо й рисунки, з яких зараз можна пізнати, що вони відносяться до байок і казок, де головними особами були звірі. Найславніші з тих рисунків є війна котів зі щурами і осел, що грає на лірі. Дуже красні і стародавні байки та оповідання, в яких говорять звірі та дерева, маємо також у жидівській Біблії.

Відси, з Вавілону, Єгипту, від жидів та фінікійців, оповідання про розмови та пригоди звірів розійшлися на схід, до Індії і на захід, до греків.

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов!

Дай і огню, щоб ним слово налити,

Душі стрясать громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити

Вічну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам - в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать!

1880 р.

Розвивайся, лозо, борзо,

Зелена діброво!

Оживає помертвіла

Природа наново.

Сживає, розриває

Пута зимовії,

Обновляєсь в свіжі сили

Й свіжії надії.

Зеленійся, рідне поле,

Українська ниво!

Підоймися, колосися,

Достигай щасливо!

І щоб всяке добре сім"я

Ти повік плекала,

І щоб світу добра служба

З твого плоду стала!

МАЛИЙ МИРОН

Малий Мирон - дивна дитина. Батько втішається ним і каже, що він чудово розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Та й ще Миронів батько - чоловік уже в літах, ледве дочекався дитини, і, значиться, яка там будь собі дитина, все вона у нього золота, і розумна, і гарна. Сусіди тихо шептали собі, що Мирон «якесь не таке, як люди»: іде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швякає по повітрі або стинає головки з будяків та ластів"ячого зілля. Серед інших дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим-будь, то говорить таке, що старші як почують, то тільки плечима стискають.

Василю, - говорить малий Мирон до малого Василя, - ти доки вмієш рахувати?

Я? А доки маю вміти? П"ять, сім, парканацять.

Парканацять! Ха-ха-ха! А то кілько парканацять?

Ну, кілько ж має бути? Я не знаю!

Та то нікілько. От сядь лишень, будемо рахувати!

Василь сідає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком о землю: один, два, три, чотири...

Василь слухає, слухає, а далі встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, цюкає і рахує далі й далі. Надійшов старий Рябина, кахикає, харкотить і охає,- Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близ нього, слухає, слухає... Мирон дорахував уже до чотириста.

А ти, невітцівська дитино, є! - сказав старий своїм звичайним трохи носовим голосом. - А ти що робиш?

Малий Мирон аж звергся і обернув залякані оченята на старого Рябину.

Та ти землицю святу б"єш, є? Ти не знаєш, що землиця - наша мама? Дай сюди той бучок!

Мирон дав, не розуміючи майже, чого хоче від нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.

- Іди додому та «Отче наш» говори, е-е-е, аніж маєш такі збитки робити! - сказав старий з суворим видом і пошкандибав далі. Мирон довго глядів за ним, усе ще не можучи зрозуміти, за що се старий прогнівався і чого хоче від нього.

Малий Мирон над усе любить бігати сам по зелених, цвітистих лугах, поміж широколисті лопухи та пахучий ромен, любить упиватися солодким запахом росистої конюшини та квітчатися прилипчастими лопуховими ґудзиками, яких так і насиляє на себе від ніг до голови. А ще річка, через котру з города треба йти на пастівник, невеличка, супокійна підгірська річечка з глибокими, стрімкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрібними плиточками, оброслими м"яким зеленим водоростом, довгим, мов зелені шовкові пасма, - ота річка - то правдива розкіш, то сильна принада для Мирона. Там він цілими годинами любить сидіти, запхавшися в високий зелений косітник або між густе, лапасте листя надбережного підбілю. Сидить і вдивляється у плюскітливу воду, в мигаючу під напором хвилі траву, в ковбликів, що час від часу вилазять зі своїх печер або випливають із глибшого плеса, нипають по дні, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повітря та й утікають чимборше в свою криївку, немовби закоштували не знати якої присмаки. А тим часом сонце жарить із безхмарного, темно-блакитного неба, гріє Миронові плечі і все тіло, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невеличкі його сірі оченята живо бігають, дитяче чоло стягається, - думка починає рушатися:

«От сонічко - чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То, певно, в небі лиш така невеличка дірка прорізана, що його лиш стілько видно!»

Але зараз же в його голові заворушилася й друга думка:

«Ба, а як же воно? Сходить, там дірка мала; заходить, то й там дірка. Хіба ж дірка разом із сонцем по небі ходить?»

Се не може йому поміститися в голові, і він обіцює собі, що скоро додому, то зараз запитається татуня, яка то в небі на сонце дірка прорізана?

Мироне! Мироне! - чути здалека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопився, збіг із беріжка над бродок, аби перейти через річку, та й нараз зупинився. Багато разів уже він переходив через річку, та й нічого, а тепер нараз нова поява впала йому в очі. Він стояв якраз проти сонця і, дивлячися в воду, побачив нараз замість плиткого дна, камінчиків і м"яких зелених пачосів водоросту - одну бездонно глубоку синяву. Він не знав іще, що се небо з води всміхається до нього, і зупинився. Як же тут іти в таку глибінь? І відки вона взялася нараз? Він став і почав уважно розглядати глибінь. Усе однаково. Він присів. Однаково, - тільки при беріжку видно знайомі камінчики та й чути звичайний любий журкіт води на броді. Він повернувся лицем у другий бік, за сонцем: глибінь щезла, брід плиткий, як був. Се відкриття і втішило, і здивувало його. Він почав повертатися на всі боки, пробуючи і втішаючись дивним явищем. А про мамин клик і зовсім забув!

І довго так стояв малий Мирон, то схиляючись, то повертаючись над бродом, але лізти в воду все якось не смів. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого камінчастого броду земля розскочиться, і зіне бездонна блакитна глибінь під річкою, між високими берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в ній, мов трісочка, кинена в глибоку, темну криницю. І хто знає, як довго був би він стояв над бродом, якби не був надійшов сусід Мартин, що з вилами й граблями квапився до сіна:

А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш додому?

Та я хочу йти, але боюся.

Та от, адіть! - І він показав бездонну синяву в воді.

Мартин не порозумів:

Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.

Плитко? - спитав недовірливо Мирон. - А от яка глибінь!

Глибінь? Ади, що не глибінь, - сказав Мартин і як був у ходаках, так і перейшов через брід, мало й замочивши їх. Той перехід Мартина осмілив і Мирона, і він перейшов через воду і побіг горі огородом додому.

Який се дурний хлопець! П"ять літ має, а ще броду боїться,- пробовкнув сусід і пішов до сіна.

А коли літом усі старші з хати підуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хаті. В хаті він боїться. Боїться «дідів у кутах», т. є. тіней, боїться череватого комина, чорного внутрі від саджі, боїться грубої дерев"яної клюки, вбитої в віконце, що в повалі для пропускання диму від скіпок, якими світять зимою. Мирон лишається надворі. Там він може собі гуляти, рвати зіллячко і розщипувати на кусники, будувати хатки з трісок і патичків, що на дривітні, або й так собі лежати на приспі, та грітися на сонці, та слухати цвіркоту воробців на яблінках, та глядіти на синє небо. Любо йому, і на дитиняче чоло знов немов хмарка набігає - се думка надходить.

«А чим то воно чоловік усе видить? І небо, і зілля, і тата з мамою? - таке питання насувається йому ні звідси ні звідти. - Або чим чує? Он каня кевкає, кури кудкудачуть... Що то таке, що я тото чую?»

Йому здається, що все те чоловік діє ротом: і видить, і слухає. Рознімає рот: так і є, видно все, чути все...

«А може, ні! Може, очима?»

Зажмурює очі. Ов, не видно нічого. Рознімає: видно й чути. Зажмурює знов - не видно, але чути.

«Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути?» Знов рознімає і затулює рот - чути! Далі очі - все чути. Аж ось прийшла думка - заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути ні кудкудакання курей, ні кевкання кані. Віднімає пальці - чути кудкудакання, а шуму нема. Другий раз - те саме.

«Що се таке? - міркує сам собі Мирон. - Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже».

Пробує раз і другий - так, зовсім так! А коли поприходили женці на полуднє, він, підскакуючи, біжить до батька:

Татуню, татуню! Я щось знаю!

Та що таке, моя дитино?

Я знаю, що чоловік очима видить. По батьковім лиці перебіг усміх.

А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.

Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тілько шум.

Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:

- Іди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далі женився, а такі дурниці говорить! Чому ти ніколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопаті вивіз?.. Таже чоловік усе чує вухами - і шум, і кудкудакання!

А чому ж не чує разом? Тілько як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? - запитав малий. - От потрібуйте самі! - І він справді для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати поворкотіла ще щось, але відповіді на те питання не знайшла.

А вже найбільша була біда Миронові з тим мисленням! Не вмів мислити, та й годі. Що тільки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто-будь другий каже йому:

Та чому ти, тумане вісімнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!

І що вже бідний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потім сказати щось розумного, - ні, не можна, та й годі. Бідний Мирон прийшов до того переконання, що він не вміє мислити!

Ото раз сидить уся родина при обіді довкола великого стільця насеред хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всі їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разів зо два, а далі задивився на те, що так тихо стало в хаті, ніхто й слова не скаже. Ні відси ні відти здається йому, що, власне, тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всі будуть сміятися, ще й мама насварять. Що би тут сказати? І малий Мирон зачинає мислити. Ложка, як ніс її від рота до миски, так-таки застила в повітрі враз із рукою. Очі недвижно вперлися в пустий простір, а далі мимовільно зупинилися на образі матері божої, що висів на стіні; губи тільки рушаються, мов щось шепчуть. Слуги побачили се, ззирнулися поміж собою, трунули одно друге ліктями, а дівка-служниця шепнула навіть до старого Івана:

Ану, він зараз якусь дурницю вистрілить.

Ба, не знати, - почав звільна Мирон, - чому то-то свята матінка дивиться, дивиться, а капусти не їсть?..

Бідний Мирон, хоть і як мучився, не міг нічого ліпшого придумати, може, для того, що його насилу заставляли думати «так, як люди».

Сміх, регіт, звичайна нагана матері враз із «туманом вісімнацятим» - бідний Мирон заплакав.

Та що ж, коли я не вмію мислити так, як люди! - сказав він, обтираючи сльози.

Що з нього буде? Який цвіт розів"ється з того пупінка? Се й проповісти не тяжко. Лучаються по наших селах доволі часто такі дивовижні появи. Все у них змаленьку не так, як у людей: і хід, і обличчя, і волосся, і слова, і вчинки. А коли прийдеться такій дитині вік жити під тісною сільською стріхою, без ширшого досвіду, без яснішого знання, коли відмалку нетямучі родичі почнуть натовкати в неї все на такий спосіб, «як звичайно у людей», то їм і вдасться придавити вроджений нахилок до своєрідного; всі невживані і приголомшені здібності дитини заніміють і занидіють у зав"язку, і з малого Мирона вийде кепський господар або, що гірше, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добро,- стане він забіякою, ворожбитом, що віритиме у власні привиди і буде туманити людей із щирого серця.

Але коли така дитина натрапить на люблячого і, що головне, не дуже вбогого вітця, котрий схоче і зможе потягнутися з остатнього, щоб своїй дитині отворити очі у світ, то тоді - що ж тоді? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так як звичайно розуміють люди кращу долю? Коби не такі У школі дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужий свіжим повітрям, і скінчить на тім, що перейметься правдами науки і забажає перевести їх у життя. І стане малий Мирон гарячим проповідником тих правд, понесе їх між темних і пригноблених, під рідні сільські стріхи... Ну, і незавидна чекає його доля! Навістить він і стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або згине десь у бідності, самоті та опущенню на якімось піддашшю, або з тюремних стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши віру в святу, високу правду, почне заливати черв"яка горілкою аж до цілковитої нестями. Бідний малий Мирон!..

(ЛІТНЯ КАЗОЧКА)

Гандзю, Гандзуню! Сиди мені, небого, дома, бо я піду в ліс на губи!

Візьміть і мене з собою, мамуню! - говорить маленька Гандзя, ломаючи свої тонкі губки. - Мені самій страшно в хаті!

А йди, йди! Така вже стара дівка виросла та й їй у ясний день у хаті страшно! Далі віддаватися захочеш, а в хаті боїшся! Стидайся! І як я візьму тебе в ліс? Хіба ти зможеш ходити по лісі?

Ой, зможу, мамуню, зможу, не бійтеся, - говорить Гандзя, повеселівши.

Ні, ні, сиди в хаті! Там, у лісі, мавки,- знаєш, такі з зеленими косами! Вони беруть маленьких дівчаток.

О, я не боюся мавок, мамуню! Мені ген-то снилася одна, - так любо ми бавилися! А вона все сміє-ся до мене-правда, мамуню, що мавки сміюся, так голосно-голосно! - та й каже: «Гандзю, ку-ку!» А я кажу: «Я тут!» А вона каже: «Ходи, Гандзю, в ліс, там у нас такі гойданки, у-у! у-у!» Візьміть мене, мамун-цю, візьміть, може, її побачимо! Я так би хотіла погойдатися з нею!..

А йди, йди, дурна! Щось також говориш! От сиди в хаті, я позамикаю двері, ніхто сюди не ввійде. А я незабаром вернуся, не бійся!

Мати пішла. Залізний ключ закалатав у дверях, засуваючи дерев"яний засув. Гандзя заплакала в хаті.

Чому мене мама не хотіла взяти? Я була би побачила мавку! А там, у лісі, так гарно, тихо, зелено, тепло!.. Ой, тоті мама! Тут мене замикати в хаті... а самі в ліс пішли, самі...

Хата, де жила Гандзина мати, стояла на самім краю села. З трьох боків, не дуже далеко, виднівся густий, темний, вічно тужливий ліс, що шумів раз у раз та заводив якусь таємничу пісню. Дивна то пісня. Деякі її ноти щемлять у серці, мов недавня ледве загоєна рана; інші рвуть думку з собою в темну, пахучу безвість, у якийсь безмежний, непрозорий простір; інші порушують самі глибокі і сильні струни в людській душі, будять бажання життя, енергію, охоту до невтомної праці, світлої будущини, а ще інші навівають якусь недовідому, глибоку тугу на серце. Гандзя родилася серед гомону тої пісні; відколи могла чути тони, чула найбільше її, і не диво, що та пісня причарувала всю її нервову істоту. В сні і на яві вона прислухалася до неї зимовими вечорами, коли ревла буря і ліс стогнав, як тисячі ранених на побоєвищу; любувалася нею весною, коли теплий вітер ледве-ледве ворушив вогкі ще, безлисті, а вже свіжими соками налиті гіллячки; прислухалася до неї в пекуче літнє полуднє, коли вітру не було чутно, а проте по верхів"ях лісових дерев ходив якийсь таємний шепіт, мов зітхання або мов сонне лепотання задріманих на сонячній спеці дерев. Дитяча уява день і ніч блукала по лісі, знаходила в його голосах відгомін своїх дрібнесеньких, а проте для неї таких важних і величних радощів і терпінь. От тим-то й не диво, що та лісова пісня причарувала всю нервову, тендітну Гандзину істоту. Ві сні й на яві все одно та одно на думці - ліс і його тайники. Що найкращого, найприємнішого затямила вона в своїм коротенькім життю (їй було всього п"ять літ), усе те нерозлучно в"язалося з лісом. Ах, як радо, з якою розкішшю слухала вона казок про лісових духів, про ті напівстрашні, напівпринадні твори людової фантазії, а особливо про мавок з білим, як березова кора, личком і з довгими зеленими косами! Вона не могла зрозуміти, чого інші діти бояться мавок. Адже ж вони такі гарні, такі добрі для добрих дітей, так радо бавляться з ними серед лісової зелені, гойдаються на довгих, тонких березових гілках (ах, Гандзя так любила гойдатися!) і сміються так весело, співають так пречудово! їх голоси, мов срібні дзвіночки, дзвеніли не раз у Гандзиних снах, і вона була така щаслива, слухаючи їх здалека... Але вона ще ніколи не бачила мавок на очі. Який жаль, що мама не хотіла сьогодні взяти її з собою в ліс. Сьогодні була б певно побачила мавку, о, певно! Адже ж їй недармо снилися мавки вже кілька ночей, співали, сміялися так голосно-голосно, гойдалися на гілках і все кликали її до себе, в ліс...

Гандзю, ку-ку! Гандзю, ку-ку! - кликали вони, ваблячи її до себе своїми білесенькими руками. - Ходи до нас до лісу! У нас так тепло, так весело, так любо! Ади, які у нас коси! - і у тебе така буде! Ади, які у нас гойданки!-і ти на такій будеш гойдатися! У-у! у-у! Ходи, ходи!..

Гандзя заплакала. Вона озирнулася по хаті. Як тут нужденно, вогко, понуро! В кутках діди стоять - страшно! їй пригадалася приказка, якою втишували її, коли часом плакала:

Лізе кусіка

З-за сусікаї

Зуби зазубила.

Очі заочила,

Руки заручила,

Ноги заножила!

В серці їй острий ножище,

В плечах їй дубовий колише!

Вона затремтіла і тривожно поглянула на стелю, в якій стримів забитий чорний грубий дерев"яний гак, дивачно понакарбовуваний. Сей гак в її уяві був «кусі-кою». Вона, лежачи в постелі, не раз довго вдивлювалася в нього і все почувала таємний страх; усі страшні повісті, які їй наговорила баба, вона в"язала з тим гаком. І тепер у німій тривозі вона почала вдивлюватися в кусіку, і чим довше дивилася на неї, тим виразніше їй здавалося, що ся кусіка жива, що се така стара, погана, зморщена баба з величезною торбою, в яку забирає малих дітей. Ось вона випростовується, тупає своїми дерев"яними ногами, лізе, лізе чимраз ближче до Гандзі!.. Гандзя зверещала перелякана і скочила з припічка на землю, відси вилізла на лаву, до вікна. Там було ясніше. Вона оглянулася на хату - нічого; несміло зирнула на кусіку: вона не рушається, але чорна, горбата, страшна, як була вперед. Але надворі, ах, надворі так ясно, так тепло! З вікон видно ліс,- ах, там, певно, мавки гойдаються, чекають на неї!.. Ні, вона не видержить у тій поганій хаті, з тою страшною кусікою, вона вилізе крізь вікно надвір і побіжить у ліс, на хвильку, заки верне мама, побавитися з мавками. А як не верне? Як мама прийде швидше, то буде бити. Ні, мама не прийде швидше, адже ж вона буде ось тут на окопі, побачить маму, як буде йти з лісу з грибами.

Гандзя вилізла вікном із хати. Легкий літній вітерець обвіяв її теплом, розвіяв її коротке біле, мов лен, волосся, викликав живішу краску на бліде личко; тільки очі палали якимось гарячковим огнем, як уперед. Побігла через обору до ліси. Чулася такою легкою та сильною серед того тепла, в тім свіжім повітрі, навіянім запахом нив у розцвіті. Ліса була трошки підхилена; отворити її Гандзя не здужала б, - куди ж її малесеньким, слабим ручкам до такого тягаря! Вона, мов мишка, пролізла крізь вузький розтвір, крізь який хіба кітка могла би пройти вигідно, і з усміхом радості на устах, тремтячи всім тілом, опинилася на вигоні, супроти поля. Вітер дмухнув різче на її лице. Гандзя була лише в одній сорочині, довгій до кісток і підперезаній червоною крайкою. В першій хвилі вона почула щось ніби холод. Але ні, се тільки так їй здавалося, адже сонічко ось як гріє, де ж тут холодно!..

Півперек поля тягнеться вузенька стежка до лісу. Гандзя знає добре сю стежку, по ній вона найрадніше любить бігати, з неї виразно видно ліс! Ось він, великий, сумрачний, гомінкий! У Гандзі дух захапує з радості, що ось іще хвильку бігти, і вона буде в лісі, сама!

Вона біжить, тільки що якось не може так швидко бігти, як давніше. Жито поважно хитає колоссям, коли вона, біжучи, пересуне ручкою по стеблах. Як вона любить тепер оте жито, ті блаватки та цвітки куколю, що де-де блискають, мов сині та рожеві зірки серед лісу золотистих стебел!..

Мавко! Мавко! - кричить Гандзя з радості, біжучи стежкою. - Я йду вже, біжу, ади, як швидко! Будемо бавитися.

Чимраз голосніше та виразніше гомонить вічна лісова пісня. Гандзя ловить її вухом, упивається нею. Серед шуму та гомону листя вона виразно чує щось немов різке плюскання рибок у чистій кришталевій воді: се сміх та радісні крики мавок. Вона чує навіть, як вони кличуть її до себе:

Гандзю, ку-ку! Гандзю, ку-ку!

Але як же вони близько! Ось тут-таки за окопом, аякже! Любі мавочки, вони, певно, прийшли за мною сюди! Та й що не боялися! Адже якби їх люди спіймали, то забрали б їх у торбу, аякже!.. Дали би тій поганій кусіці в торбу! Але ні, вона не дала би мавок, вони такі добрі, такі гарні!..

Мавко! Мавко! - кричить Гандзя щосили. - Я вже тут, я зараз надбіжу, ще лише дрібочку зачекай!

Ах, ось уже й ліс! Який тихий, величезний, понурий! Берези гріються на сонці і світять здалека своєю білою корою. їх довгі віти, мов зелені коси, позвисали додолу і колишуться з вітром. Ось тут десь і мавки зараз будуть. Га, певно, поховалися перед Гандзею, але вона закличе їх, вони зараз повибігають, засміються голосно в своїх кутиках...

Мавко! Мавко! Я вже тут, тут, тут! Ходи, будемо бавитися!

Гай! Он засміялася одна, але як далеко! Ах, друга, третя! Адже ж Гандзя знала, що вони не витримають довго в схованці. Ах, який чудово дзвінкий їх сміх! Як любо кличуть вони Гандзю з собою! Тут темно, а там далі так ясно, там повно зілля, такого гарного, пахучого!.. Там гойданки такі легенькі. Ох, Гандзя побіжить за ними, адже ж се не дуже далеко!

Вже вечоріло. Гандзина мати давно вернула з губами додому і весь день ходила по селу, питаючи за Гандзею. Її ніхто не бачив. Бідна мати чим ближче до ночі, тим тривожніше бігала від хати до хати, але Гандзі не було ані сліду.

Та й то, видите, нещастя моє! Якесь уродилося таке слабеньке та мізерне, а тепер уже з місяць, то раз у раз як що говорить, то ніби в горячці! Наговорили їй нашибоваті баби про якихось мавок, а вона раз у раз про них, і в сні лише мавки та мавки! Скарана моя година! А де тепер поділася, то вже господь знає. Та й то вона ніколи не звикла бігати далеко, все пильную та не пускаю...

Але Гандзі як не було, так не було. Вечором мати з плачем упросила кількох людей, щоб ішли в ліс шукати. Але й ніч минула, знайти не могли нічого. Минув і другий день. Гандзі не було. Як побивалася, куди бігала за той день бідна мати, того й не сказати. Аж на третій день, рубаючи дрова в лісі, здибали люди маленьку дівчинку під березою. Вона лежала, обнявши міцно березу заков"язлими ручками. Отворені очі не блищали вже, тільки на устах застив розкішний усміх; видно, Гандзя тільки що перестала бавитися з мавкою.

Прошу ніяким світом не думати, що се я розповідаю видумку або що напис на заголовку сеї повістки - яка-небудь метафора. Ні, діло справді йде про оловець, і то не цілий, а кусник, от так, візьмімо, три цалі завдовжки. А втім, як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалів завдовжки не тримав. Се міг би я, як кажуть правники, «ствердити головною присягою» або, як кажуть наші ясеничани, «побожити й заскаритися, на чім світ стоїть». Півчетверта цаля, не більше, задовгий був герой сеї повістки. Хоть то літ тому чимало, як ми бачилися з ним останній раз, се є - як я бачив його, бо він своїм затемперованим носиком хіба ж міг мене бачити? А притім він цілого півтора дня лежав у моїй шкільній торбі під книжками, достоту у тьмі кромішній! Аби не збрехати, то буде тому не менше шістнадцяти літ, - доволі часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про півчетверта цаля задовгий кусник олівця, в оправі з темно-червоного дерева, шестигранний і політурований нажовто, з срібним вибитим написом «Mittel» на тупім кінці; з другого кінця був затемперований не надто остро, а не надто й тупо,- саме стільки, кілько потрібно для сільського школяра.

В такім виді лежав він одного зимового поранку на снігу на подвір"ю ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярі. Се був погідний, чудовий поранок. Мороз потискав мов скажений; у повітрі літали малесенькі платочки снігу, зовсім прозірчасті, видні тільки по діамантовім блиску, коли в них заломався сонячний промінь. Оловець не застряг у замерзлім іскристім снігу, а лежав зовсім наверха. його жовта політура полискувалася до сонця, а срібні букви «Mittel» виднілися здалека. Певно, котрийсь школяр, біжучи до школи, загубив його. Він так і лежав, простягнувши свій чорний заострений носик до стін школи, немов силувався вказати кождому прохожому, що там його належне місце; немов просив своїм срібним поглядом, аби його виняти з тої хоть гарної, але дуже холодної постелі і занести там, до школи, відки широко по селу розлягався гармидер хлопців, що дожидали пана професора.

Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого «Mittela», і то в подібнім, не зовсім для його «чину» відповіднім положенню? Думаю, що 90% із вас, не підозріваючи в нім героя не то повістки, але навіть газетярської новинки або мізерного анонса, підняли б його і сховали попросту до кишені. Інші 10%, запевно, навіть не схилились би по нього.

Я, признатися щиро, належав до тих 90%, с. зн., не підозріваючи нічого злого в олівці, схилився по нього і, не маючи ніде при тілі кишені, вложив його до шкіряної школярської торби, в котрій були мої книжки. Але що при тім було не зовсім звичайного, так се те, що я вельми втішився своєю знахідкою. Я був бідний сільський хлопець і ніколи ще на своїм віці не мав олівця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало і порскало під натиском моєї руки. А тепер нараз - я знайшов оловець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снігу, бо відтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно світило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цікава штука при цілій тій операції була та, що мені й через голову не перейшло, аби котрий школяр міг був його згубити, - чуєте, - ані через голову мені не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олівці! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, - ну, певно, то він якимось дивним способом загубив той оловець. А може, то був гандляр, котрому професор торік продав корову; може бути, що сей оловець лежав тут іще відторік і ніхто його, бідного, не видів. А може, він упав уночі з неба враз зо снігом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть із неба; чому ж би й олівці не мали падати? Так міркував я, йдучи через подвір"я до школи. Що ж, хіба шестилітньому хлопцеві не вільно так міркувати? А впрочім - ні! Мені дуже сподобався той оловець. Я держав руку в торбі, а він був у моїй руці, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубість, відновити перед своїми очима його стать,- одним словом, моя фантазія, мов мотиль коло квітки, невпинно крутилася й шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що оловець міг належати до котрого школяра і що, значить, мені прийдеться віддати його назад властителеві.

В класі повно вже було школярів. Деякі сиділи в лавках і бубоніли завдану лекцію, хвиля від хвилі боязко позираючи на двері, чи не йде професор. Інші, сміліші, ходили по класу, билися, тручалися поміж лавками, мазали різні дива крейдою на таблиці і стирали їх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замість губки. За олівцем ніхто не питав. Се мене дуже врадувало, і я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку і сів на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слідуючої години, я почув у торбі брязк олівця о шкіру і весь затремтів - не знаю, чи з радості, чи з якоїсь неясної тривоги.

Ось і професор прийшов, почалася наука. Нічого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почався по-давньому, про оловець ніхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола і тремчу, мов злодій над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця.

Але ніхто не жадає олівця. Школярі ходять і вчаться, сваволять і товчуться по-давньому.

Степан Леськів, мій добрий знайомий, наближується до мене:

Ов, ти, видно, нині рахунків не вмієш; то-то будеш у шкіру брав! А ще як мені скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!

Що за збиточник той Степан! Він знає, що рахунки - моя слаба сторона, і любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що він таки жартом говорить; притім нині я не боюся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цілий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою?

Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, - відповів я Степанові. - Уважай лиш, аби ти сам не дістав у шкіру!

Диво дивне, бігме, що диво! Я хотів відповісти Степанові також жартом, з усміхом, ласкаво, - а відповів якось так злісно, гризько, таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як ціле моє лице налилося кров"ю. Степан стояв хвилю передо мною і, не кажучи нічого більше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далі відійшов, видимо, засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихий, услужливий і добрий хлопчина! За що я так гризько відповів йому? За що засмутив його? Він же ж говорив до мене жартом, і я не мав ніякої причини гніватися на нього!

Такі мислі шибли мені через голову, коли Степан пішов і мовчки сів у свою лавку. То був невеличкий русявий хлопчина-восьмиліток. Його батько, бідний селянин, був сусід мого вуйка, у котрого я жив, тож і оба ми, хлопці, товаришували раз у раз із собою. Степанів батько давніше, кажуть, був багатий чоловік, але великий огонь та всілякі інші нещастя зруйнували його господарство. Він був високий, сильний мужчина з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, і говорив грубим, різким голосом. Я мимовільно якось боявся його і вважавйого жорстоким чоловіком. Зато малий Степан весь удався в матір, тиху, лагідну жінку з ладним іще, добродушним лицем і ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастівнику, підстерігав я, поки старий Леськів вийде з хати, аби бодай на хвилю забігти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз і сварилися, як звичайно діти, але ніколи не надовго. Я, гарячіший до сварки, а то й до бійки, звичайно перший був і до перепросин, а Степан, усе однаковий, усміхався так любо, немов хотів сказати: «А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!»

Але тепер, пощо я тепер розгнівався на Степана? Та ні, я чув добре, що я зовсім навіть не розгнівався на нього! Навпаки, його жалібний, сумний погляд болів мене якось, вертів у моїй дитинячій груді. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, і забув про оловець. Аж коли вражіння остигли і проминули і перед собою побачив я торбу, в котрій мої нерви немов чули здалека дотик олівця, тоді знов моя фантазія вернула назад до того предмету, і за хвилю про Степана і його сумний погляд я забув зовсім.

Знов увійшов професор, почалася година наукова і поволі проминула; про оловець ніхто ні пари з уст.

Третя година мали бути рахунки. Тота висока і страшна наука відбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблиці, казав йому там писати крейдою цифри, а всі інші хлопці мусили ті самі цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут, то там до зошитів, чи всі пишуть і чи так пишуть, як належиться.

Перед рахунковою годиною почув я в остатній лавці, де сидів Степан, якийсь гамір, якісь тривожні, уривані питання і відповіді, але за загальним гамором не міг розібрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокій заворушився в мені. Я подумав собі: «Не буду тепер виймати олівця, буду писати, як звичайно, пером, хоть і як воно мені обридло».

Висновки

Народні казки являють собою, на думку Івана Франка, незаміниму цінність у вихованні дітей, зокрема в розвитку естетичних сприймань і любові до рідної мови: «Оті простенькі-сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти й чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті». Великого значення надавав І.Франко педагогічному керівництву дитячим читанням. У читанні треба забезпечити систему, яка передбачала б ознайомлення саме з найкращими творами, усвідомлення їх ідейного багатства й художньої сили. Зразком такого вдумливого керівника є образ учителя Міхонського з оповідання «Борис Граб», який добре знає індивідуальні схильності й запити учнів, палко любить літературу. Рекомендуючи в певному порядку читати кращі книги, ведучи розмови про прочитане, він прагне виробляти в учнів власні погляди й переконання. «Власна думка! Власна духовна праця - ось у чім властива ціль гімназії!» - говорить Міхонський.

Майстерність Івана Франка така ж багатопланова, як і його талант та діяльність.

Як видатний майстер слова, Франко створив оригінальний індивідуальний стиль лірики - повностороннього освітлення дум і почувань свого сучасника.

Як видатний майстер слова, він набагато розвинув течію громадянської інтелектуальної лірики, був одним із видатніших на Україні поетів-мислителів.

Як видатний майстер, він оновив образність і техніку поезії; він височить, як дороговказ, на магістральному шляху розвитку українського художнього слова. Саме тому його майстерність існує не тільки як внутрішня якість творів, але й як дійова традиція, що живить уже кілька поколінь українських поетів.

Список використаної літератури

1. Басе І.І. Художня проза Івана Франка. - К.: Наук, думка, 1965. - 131с.

2. Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. - К.: Вид-во худ. літ., 1956. - 253с.

3. Жук Н.И. Проза Івана Франка. - К.: Вища школа, 1977. - 173с.

4. Каспрук А.А. Філософські поеми Івана Франка. - К.: Наук, думка, 1965. - 189с.

5. Кирилюк Є.П. Вічний революціонер. - К.: Дніпро, 1966. - 422с.

6. Пархоменко М. Драматургія Івана Франка. - Вид-во Львівського ун-ту, 1956. - 128с.

7. Походзіло М.І. Іван Франко в школі. - К.: Рад. школа, 1970. - 231с.

8. Степанишин Б.І. Вивчення творчості Івана Франка в школі. - К.: Рад. школа, 1966. - 224с.

9. Франкова криниця: Вивчення творчості І.Я.Франка в школі: Посібник для вчителя / За ред. Л.М.Кіліченко. - К.: Рад. школа, 1991. - 288с.

10. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром"як, Ю.І.Ковалів та ін. - К.: ВЦ «Академія», 1997. - 752с.

Подобные документы

Збірка "Коли ще звірі говорили" І. Франка як видатне явище в українській дитячій літературі. Теми навчання і виховання дітей у автобіографічних оповіданнях. Казка як засіб пізнання дійсності для малят, використання автором образних багатств фольклору.

реферат , добавлен 11.11.2013

Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Філософський світогляд І. Франка. Позитивізм у соціальній філософії І. Франка. Проблема суспільного прогресу в працях І. Франка.

курсовая работа , добавлен 17.09.2007

Особливості укладання та мотиви збірки Івана Франка "Зів’яле листя". Використання різних жанрів. Безсумнівна композиційна цілісність збірки. Модерністська тенденція в українській літературі. Основні поняття знаково-семантичної системи "Зів’ялого листя".

курсовая работа , добавлен 19.05.2015

Різноманітність художніх форм казки як її суттєва жанрова ознака. Класифікації казок різними авторами. Огляд груп казок та їх педагогічних можливостей. Особливості казок про тварин. Чарівні (героїчні) казки як найбільша група казкового народного епосу.

реферат , добавлен 16.11.2009

Короткі біографічні відомості про життя українського поета І. Франка, перші збірки. Збірка "З вершин і низин" як складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. Драматургія Франка як невід"ємна складова українського театру.

реферат , добавлен 17.02.2010

Місце і значення саду в художній прозі І. Франка, його функціональне та семантико-смислове навантаження, особливості метафоричного опису. Смислове навантаження садового пейзажу на індивідуально-психологічному рівні в зіставленні з міфопоетичною традицією.

реферат , добавлен 10.02.2010

Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.

курсовая работа , добавлен 18.10.2009

Вплив видатного українського письменника Івана Франка на розвиток літературно-мовного процесу. Теоретичні та методологічні засади дослідження метафори й метонімії. Метафора та метонімія як засоби змалювання Івана Вишенського в однойменній поемі І. Франка.

курсовая работа , добавлен 24.07.2011

Шкільні роки письменника, успіхи в навчанні. Перші твори Франка, їх тематика та ідеї. Участь поета в громадському житті країни, видання книжок. Літературна спадщина Івана Франка, найвідоміші твори та збірки. Увічнення пам"яті великого українського поета.

презентация , добавлен 20.03.2014

Тематика і зміст ліричної автобіографічної збірки Івана Франка "Зів"яле листя". Розкриття душевної трагедії і страждань ліричного героя, що викликані тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням. Ставлення автора до коханої дівчини.

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

ИВАН ФРАНКО

Тяжкая историческая катастрофа постигла около шестисот лет назад украинский народ. Чужеземные завоеватели отторгли Западную Украину от Восточной. Государственные границы пролегли между двумя частями единого народа, и чем дальше шло время, тем выше становились пограничные стены. История восточных украинцев и история западных украинцев пошла разными путями.

В середине XVII века Восточная Украина, опираясь на помощь русского народа, освободилась от польского гнета. В 1654 году она присоединилась к русскому государству.

Западная Украина сотни лет оставалась под властью немцев и поляков. С 1772 года под именем Восточной Галиции она входила в состав Австро-Венгерской империи.

Западные украинцы страстно ненавидели своих угнетателей и не переставали верить в то, что придет счастливый час, когда все украинцы снова соединятся в одну семью. Несмотря на жестокие преследования, они твердо держались за свой родной язык. Из поколения в поколение они передавали как национальную святыню свои песни, думы, рассказы о героической борьбе.

Западная Украина выдвинула из народа замечательных писателей и общественных деятелей. Самым видным из них является Иван Яковлевич Франко. Его литературная слава велика на Западной Украине. Но она далеко шагнула и за пределы его родины. С первых же лет свoeй литературной деятельности Франко стал любимым писателем всего украинского народа. Его скоро узнал и оценил и русский читатель. Замечательны его талантливые произведения. Не менее замечательна и его личность.

Иван Франко родился в 1856 году в семье деревенского кузнеца. Он рано узнал нужду. Отсталая украинская деревня в Галиции была бедна, крестьяне находились в кабале у польского пана-помещика. Мальчику, у которого рано обнаружились задатки выдающейся даровитости, удалось избежать общей судьбы. Он много хлебнул горя, но, как говорили в те времена, «выбился в люди», получил образование, стал студентом. Все же он не оторвался от трудящихся, от крестьянства, как это случалось иной раз с украинцами, получившими высшее образование. Франко остался со своим народом. Он любил родное село и был ему верен. Как сын кузнеца он высоко ценил мастерство рабочего, ремесленника.

У молодого Франко была поэтическая душа. Он знал и любил украинские песни, украинские сказки. До последних лет своей жизни он собирал памятники украинской народной словесности, фольклор, изучал эти памятники, писал о них. В этой области его не могли остановить никакие искусственные государственные границы. Украинский народ был для него единым народом, Киев – родным городом. Котляревский и Шевченко были для Франко великими национальными писателями украинского народа, он горячо любил их, у них учился литературному украинскому языку.

Как страстный и убежденный украинский патриот Франко стремился к соединению разорванных частей своей родины. Он знал и любил ее героическую историю.

Воссоединению в своем самостоятельном государстве украинцам мешали, с одной стороны, Австро-Венгерская империя, с другой – русский царизм. Франко стал врагом и бюрократического австрийского и деспотического царского правительства. Еще на студенческой скамье он примкнул к тем кругам молодежи, которые считались революционными, опасными в глазах австрийско-немецких жандармов, польской шляхты и царских чиновников. Пылкий по натуре, смелый, самоотверженный, Франко стал руководителем украинской демократической молодежи в Галиции. Ему очень рано пришлось свести знакомство с австрийской тюрьмой.

Франко горячо любил свой народ и стремился к его национальному освобождению. Но не менее горячо он любил мир труда и ненавидел всех угнетателей, всех, кто живет чужим трудом, хищнической, ростовщической наживой, независимо от национальности.

Жизнь рабочего человека в отсталой Галиции была в то время ужасна, беспросветна. Капиталистическая промышленность только начинала развиваться. В страшных условиях жили рабочие на нефтяных промыслах и Бориславе. Тяжка была жизнь строительных рабочих. Первые стихотворения Франко богаты именно социальными мотивами. Каменщик – это частый герой его первых литературных произведений. Он и сам себя выводит в образе строителя-каменщика, когда мечтает о будущем своей страны, своего народа.

Очерки Франко «Борислав смеется» обратили на себя внимание широкого круга читателей. В них было знание жизни трудящихся и горячая симпатия к ним.

На пути своих поисков национальной и социальной справедливости Франко не мог не встретиться с передовой русской литературой. Реакционные немецкие и польские круги питали дикую ненависть ко всему русскому. За этими кругами в Австрии послушно следовали и те украинские буржуазные реакционеры, которые искали примирения со своими угнетателями ц пытались вымолить у них крупицы реформ для украинского народа. Они враждебно относились ко всему русскому, для них все русские были одинаково «москалями».

Франко возглавил ту украинскую молодежь, которая в восьмидесятых годах прошлого столетия решительно выступила против украинских реакционеров в Галиции, против мракобесия, отсталости, узкого национализма Франко был членом студенческого «москвофильского» кружка. Вместе со своими товарищами он с увлечением изучал русскую прогрессивную литературу, художественную и публицистическую. Франко знал Пушкина. Тургенева, Толстого, Достоевского, Некрасова. Ему были близки русские писатели-народники Глеб Успенский, Помяловский.

Большую роль в развитии Франко как писателя, публициста и общественного деятеля сыграл замечательный русско-украинский ученый, писатель и политический деятель Михаил Петрович Драгоманов.

Это был профессор Киевского университета, даровитый историк и литературовед, деятельный участник украинского общества «Громада», в котором объединялись представители украинской интеллигенции в России. Драгоманов отстаивал национальную самостоятельность украинского народа, боролся против царского правительства и в то же время выступал за тесную дружбу всех славянских народов, в особенности за братскую дружбу русского и украинского народов. В своем собственном лице Драгоманов выражал общность русско-украинской культуры. Он писал и на русском и на украинском языках, был участником и русских и украинских изданий.

Царское правительство преследовало молодого прогрессивного профессора, и ему пришлось в конце концов уехать из России. Он примкнул за границей к революционным кругам и издавал в Швейцарии украинский журнал «Громада».

Драгоманов еще до своего изгнания из России приезжал в Галицию, во Львов, и знакомился с местными украинскими литературными и общественными кругами. Молодежь называла его своим учителем. От Драгоманова она узнавала о великой русской демократической литературе. Дружба, завязавшаяся между Драгомановым и Франко, продолжалась до конца жизни Драгоманова, который умер в 1895 году в Болгарии, где был профессором всеобщей истории в Софийском университете.

Белинский, Чернышевский, Добролюбов, Герцен стали для Ивана Франко учителями в литературе. Его талант развивался все более могуче. Стихотворения, рассказы, большие повести следовали одни за другими. Он написал большой исторический роман «Захар Беркут» из ранней истории Карпатской Руси, рассказы из жизни бориславских рабочих, повесть «Боа констриктор», разоблачающую эксплоатацию горняков, и др. Его произведения проникнуты любовью к трудящимся. Они написаны сильным и ясным литературным языком. В них виден сам Франко – умный, чуткий к народному горю демократ, беспредельно преданный своей родине. В творчестве Франко есть много черт, которые роднят его с такими русскими писателями, как Гаршин, Короленко, Глеб Успенский.

В конце прошлого века положение украинского народа в Галиции стало особенно тяжелым, усилилась реакция. Деятельность Франко подвергалась нападкам со стороны украинских шовинистов. Он чувствовал иногда бессилие, одиночество, он не видел, откуда может притти спасение для родного народа, и эти настроения отражались нотами грусти в стихотворениях последнего периода его жизни.

Но веры в победу украинского правого дела он не терял. Он лишь предчувствовал, что ему не удастся собственными глазами увидеть освобожденную Западную Украину в единой украинской семье, в дружеской близости с русским народом. Он написал символическую поэму «Моисей». Это очень сильное поэтически-философское произведение. Оно говорит о трагедии народного вождя, который всю свою жизнь борется за счастье народа, ведет народ через пустыню к заветной стране, испытывает страдания оттого, что народ не верит в эту счастливую страну, но настойчиво продолжает свое дело. Библейский Моисей умирает, так и не увидев торжества своей идеи, но самая его смерть окрыляет народ, верный его памяти. Слова вождя живут, и народ добивается победы.

Эта поэма, написанная в 1905 году, оказалась пророческой. Иван Франко умер в 1916 году, во время первой мировой войны, когда в Галиции австрийскими жандармами было растоптано демократическое рабочее и крестьянское движение и торжествовали только украинские реакционеры-шовинисты, проповедовавшие дикую ненависть ко всему русскому, агенты германского империализма.

В октябре 1917 года народы России освободились от буржуазного гнета. Возникло новое государство, советское, в котором русский и украинский народы объединились в прочной дружбе на основе ленинско-сталинской национальной политики равноправия народов.

В 1918 году рухнула австро-венгерская монархия, но Западная Украина освободилась тогда от немцев лишь для того, чтобы попасть под власть польского шляхетского государства. Только в 1939 году украинский народ воссоединился в единой державе: Западная Украина присоединилась к Советской Украине и влилась в Советский Союз.

В огне Отечественной войны советского народа против германского фашизма Западная Украина освободилась от немецко-фашистского ига. К Советской Украине присоединилась и Закарпатская Украина. Есть ныне единая держава, Советская Украина, равноправный член великого содружества народов Советского Союза. Заглажены следы той исторической катастрофы, которая постигла украинский народ шестьсот лет назад.

Советская Украина свято чтит имя Ивана Франко, своего благородного сына, учителя новой украинской художественной литературы.

Д. Заславский

КАМЕНЩИК

Ах, этот стук, этот грохот, эти крики на улице как раз напротив моего окна! Они отгоняют у меня всякую мысль, не дают мне ни на минуту покоя, отрывают меня от работы. И некуда мне деться, некуда укрыться от этого неугомонного стука: с утра до самого вечера он не затихает, а когда я, изнуренный дневной жарой, ложусь спать, то слышу его отчетливо даже во сне. И так вот, представьте себе, уже целых два месяца! С той поры, как начали строить напротив моих окон этот несчастный каменный дом. С той поры я не написал ни единой строчки, а стук и грохот не утихали у меня в ушах.

Не имея возможности сам что-нибудь делать, сижу я день-денской у окна и гляжу на работу других. От движения, беготни, работы нескольких десятков человек, мечущихся и снующих в тесноте, точно муравьи в куче, нервное раздражение у меня проходит. Я успокаиваюсь, глядя, как мало-помалу под руками этой массы рабочего люда вырастает большой каменный дом, как вздымаются вверх его стены, как шипит и дымится известка, которую гасят в больших дощатых ящиках, а затем спускают оттуда в ямы, как обтесывают каменщики кирпичи, пригоняя их к надлежащему месту, как женщины и девчата носят цемент в ведрах, сквозь дужки которых продета палка, как подручные, согнувшись в дугу, втаскивают вверх по лесам кирпичи на деревянных носилках, положенных точно ярмо на плечи по обе стороны шеи. Вся тяжелая каждодневная работа этих людей проносится передо мною, как туча, и, слушая их крики, шутки и разговоры, я забываю о себе, будто утопаю в безбрежном, непроглядном тумане, и быстро, неуловимо уплывает час за часом, день за днем.

Только вот десятники со своим криком, руганью, угрозами, самоуправством, издевательством над рабочими вырывают меня из этого непроглядного тумана, напоминают о живой, мерзкой действительности. Их всего двое, и, несмотря на это, они всюду. Все рабочие умолкают и сгибают спины, когда кто-либо из них проходит. Ничем им не угодишь, все им кажется не так, на все готова у них издевка, готово гневное, презрительное слово. Но только осмелится кто из рабочих ответить, защититься или заступиться за товарища, как тотчас лицо пана десятника наливается кровью, изо рта брызжет пена, и уж натерпится тогда от него провинившийся! И хорошо еще, если позволят ему терпеть, если не прогонят его сию же минуту с работы! Ведь они тут полные господа, их власть над рабочими неограниченна, и, прогнав одного, они тотчас найдут четверых, и те будут еще напрашиваться на место выгнанного. О, нынешнее лето для десятников прямо раздолье! Только выбирай да урывай из платы сколько вздумается, ничего не скажут рабочие, а если какой и вздумает пожаловаться подрядчику – вон его, пускай пропадает с голоду, если не хочет быть покорным.

Однажды, когда я, по обыкновению сидя у окна, смотрел на работу, вдруг на стене фасада поднялся крик. Причины крика я разобрать не мог, слышал только, как десятник кинулся к одному из рабочих, понурому рослому каменщику средних лет, и начал бранить ею последними словами. А тот ни слова, наклонился и продолжает свою работу. Но десятника это упорное, угрюмое молчание разозлило еще больше.

– Эй, ты, вор, босяк, арестант! Убирайся сию же минуту отсюда! – кричал с пеной у рта десятник, все ближе подступая к рабочему.

Я видел, как угрюмое, склоненное над кирпичами лицо каменщика все больше и больше краснело, будто наливалось жаром. Он стиснул зубы и молчал.

– Что, сто раз мне тебе говорить, висельник ты, голодранец, разбойник, а? Марш отсюда! Сию же минуту убирайся, а не то велю сбросить!

Рабочий, видимо, боролся с собой; лицо у него даже посинело. Наконец, не разгибая спины, он приподнял голову и медленно, с невыразимым презрением в каждом слове процедил:

– Хлоп 1
Хлоп – мужик.

хлопом и останется! Хам хамом! Не дай, господи, из хлопа пана!

Десятник при этих словах на мгновение точно застыл на месте. Очевидно, присловье каменщика задело его за живое: он был из простых крестьян и теперь, став «паном десятником», очень стыдился своего происхождения. Вот после минутного остолбенения его и прорвало:

– Так? Так ты на меня? Погоди же, я тебе покажу! Я тебя научу! Марш!

Рабочий не двигался и продолжал свою работу.

– Вон отсюда, опришок! 2
Опришок. – В XVIII веке на Западной Украине опришками называли повстанцев против иноземных захватчиков; слово это устах десятника имеет бранное значение.

Убирайся ко всем чертям, а не то велю позвать полицию!

Рабочий упорно постукивал молотком по кирпичу. Тогда десятник подскочил к нему, вырвал у него из рук молоток и швырнул на улицу.

Разозленный каменщик заскрежетал зубами и выпрямился.

– Хам! – закричал он. – Какого чорта ты ко мне прицепился? Чего тебе от меня надо?

– А! Так ты еще грозишь? – рявкнул десятник. – Караул! Караул! Разбой!

На этот крик прибежал другой десятник, и общими силами оба накинулись на каменщика. Тот не защищался. Удары посыпались на его спину; сопровождаемый тумаками, онемев от ярости и отчаяния, он сошел с лесов и вскинул на плечи свой мешок с инструментом.

Остальные рабочие, видевшие все это, продолжали молча работать, склонившись над кирпичами и стиснув зубы. Никто из них не проронил ни слова.

– Как ни мажь хлопа салом, все равно от него навозом несет! – крикнул, уходя, каменщик уже с улицы. На лице у него показалась натянутая усмешка, но на глазах в эту минуту заблестели на солнце слезы.

– Смотри, сломаешь себе голову, опришок, довбущук 3
Довбущук – Одним из предводителей опришков был прославленный народный герой Олекса Довбуш, погибший в 1745 году. В устах десятника слово «довбущук» имеет также бранное значение.

ты поганый! – крикнул со стены десятник и погрозил уходящему кулаком.

На другой день я встал рано и выглянул в окно. На улице было еще тихо. Рабочие только сходились «на фабрику»: Я немало удивился, увидев среди них выгнанного вчера каменщика. Заинтересовавшись, я начал смотреть, что из этого выйдет, когда явится десятник. Остальные рабочие разговаривали между собой мало, а к выгнанному и вовсе никто не подходил, он стоял сбоку у забора. Но вот явился и десятник, почему-то посапывая, точно кузнечный мех. Он быстро оглядел рабочих; его гневный взгляд остановился на выгнанной вчера каменщике.

– А ты, опришок, опять здесь? Чего тебе здесь надо? Кому ты нужен?

– Пан десятник. – отзывается рабочий, подвигаясь на два шага (среди общей тишины слышно, как дрожит егo еле сдерживаемый голос), – пан десятник, сжальтесь. Что я вам сделал? За что вы меня хлеба лишаете? Вы же знаете, я сейчас работы нигде не найду, а дома…

– Прочь отсюда, арестантская морда! – рявкнул десятник, которому нынче был не по душе этот покорный вид, как вчера упорное, угрюмое молчание.

Каменщик опустил голову, взял подмышку свой мешок с инструментом и ушел.

Целую неделю после этого я наблюдал по утрам ту же самую сцену на улице. Выгнанный каменщик, видимо, не мог нигде найти работы и приходил по утрам просить десятника, чтобы тот его принял. Но десятник был тверд, как камень. Никакие просьбы, никакие заклинания его не трогали, и чем больше каменщик гнул перед ним спину да кланялся, чем глубже западали у него потускневшие глаза, тем больше измывался над ним приказчик, тем более резкими и презрительными словами обзывал он несчастного рабочего. А бедняга при каждом отказе только стискивал зубы, забирал молча подмышку свой мешок и бежал без оглядки, точно боясь страшного искушения, которое так и тянуло его на недоброе дело.

Было это вечером в субботу. Неожиданный дождь захватил меня на улице, и мне пришлось укрыться в ближайшем шинке. В шинке не было никого. Грязная, сырая просторная комната еле освещалась одной единственной лампой, что печально покачивалась на потолке; за стойкой подремывала старая толстая еврейка. Оглядевшись по сторонам – странное дело! – увидел я рядом, за одним из столиков, знакомого каменщика вместе с его заклятым врагом – десятником.

Перед каждым из них стояло по начатой кружке пива.

– Ну, дай вам бог, кум! – молвил каменщик, чокаясь с десятником.

– Дай бог и вам! – ответил тот тоном, гораздо более мягким, чем на улице, возле стройки.

Меня заинтересовала эта странная компания. Я попросил подать себе кружку пива и уселся за стол подальше, в другом конце комнаты, в углу.

– Да что ж, кум, – говорил каменщик, видимо силясь говорить свободно, – нехорошо это, что ты так на меня взъелся, ей-богу, нехорошо! За это, кум, господь гневается.

Говоря это, он постучал кружкой по столу и заказал еще две кружки пива.

– Да ты же, кум, знаешь, какая у меня дома нужда! Не надо тебе и говорить. Жена больна, заработать не может, а я вот тут по твоей милости за целую неделю ни грошика!.. Был бы я еще один, то как-нибудь терпел бы. А то, видишь, больная жена, да и бедные малыши, они уже еле ползают, хлеба просят. Сердце у меня разрывается! Ей-богу, кум, разрывается! Ведь я им какой ни на есть, а отец!

Десятник слушал этот рассказ, свесив голову и покачивая ею, будто в дремоте. А когда шинкарка подала пиво, он первый взял кружку, чокнулся с каменщиком и сказал:

– За здоровье твоей жены!

– Дан бог и тебе не хворать, – ответил каменщик и отпил из своей кружки.

По его лицу было заметно, с какой неохотой его губы касались напитка. Ах, может быть, на него потрачен последний грош из гульдена 4
Гульден – австрийская монета, около рубля.

Взятого взаймы четыре дня назад, на который он должен был прокормить всю свою несчастную семью до лучших дней – другой-то гульден ведь бог весть удастся ли где занять! А теперь он на последний грош решил угостить своего врага, чтобы как-нибудь задобрить его.

– И еще, любезный мой кум, скажи ты мне по совести, что я тебе сделал такое? Что со злости сказал тебе дурное слово? А ты сколько мне наговорил! Ей-богу, кум, нехорошо так бедного человека обижать!

Кум выпил пива и снова свесил голову, покачивая ею, будто в дремоте.

– Так ты уж, – робко заговорил каменщик, – будь так добр, в понедельник… того… Сам видишь, куда же бедному человеку деться? Погибать, что ли, на корню с женой да детьми?

– Так что велишь подать еще кружку этой пены? – прервал его разговор десятник.

– А и правда, правда! Эй, еще кружку пива! Еврейка принесла пиво, десятник выпил его и утер усы.

– Ну, так как же будет? – спросил с тревогой каменщик, пытаясь взять десятника за руку и глядя ему в лицо.

– А как будет? – ответил тот холодно, поднимаясь и собираясь уходить. – Спасибо тебе за пиво, а на работу в понедельник тебе приходить незачем, я уж принял другого. А впрочем, – эти слова он произнес уже у самых дверей шинка, – я в таких опришках, в таких вот висельниках, как ты, и нe нуждаюсь!

И десятник одним махом выскочил на улицу и захлопнул за собой дверь шинка.

Несчастный каменщик стал, пораженный этими словами, как громом.

Долго стоял он так неподвижно, не зная, должно быть, что и подумать. Потом очнулся. Дикая мысль промелькнула у него в голове. Он схватил одной рукой стол, за которым сидел, отломал от него ножку и со всего размаху грохнул ею по стойке. Треск, звон, хруст, крик еврейки, гам подбегающих людей, крик полицейского – все это в один миг слилось в одну дикую, оглушительную гармонию. Спустя минуту несчастный каменщик очутился среди ревущей, визгливой толпы, которая с большим шумом передала бесноватого, «спятившего с ума разбойника» в руки полицейского. Грозный страж общественного порядка схватил его за плечи и толкнул вперед. Сбоку полицейского потащилась еле живая от перепуга шинкарка, оставив вместо себя в шинке другую какую-то еврейку, а вокруг них, голося и визжа, целая ватага всякой уличной голытьбы повалила в полицию.

ИВАН ФРАНКО

У молодого Франко была поэтическая душа. Он знал и любил украинские песни, украинские сказки. До последних лет своей жизни он собирал памятники украинской народной словесности, фольклор, изучал эти памятники, писал о них. В этой области его не могли остановить никакие искусственные государственные границы. Украинский народ был для него единым народом, Киев - родным городом. Котляревский и Шевченко были для Франко великими национальными писателями украинского народа, он горячо любил их, у них учился литературному украинскому языку.

Воссоединению в своем самостоятельном государстве украинцам мешали, с одной стороны, Австро-Венгерская империя, с другой - русский царизм. Франко стал врагом и бюрократического австрийского и деспотического царского правительства. Еще на студенческой скамье он примкнул к тем кругам молодежи, которые считались революционными, опасными в глазах австрийско-немецких жандармов, польской шляхты и царских чиновников. Пылкий по натуре, смелый, самоотверженный, Франко стал руководителем украинской демократической молодежи в Галиции. Ему очень рано пришлось свести знакомство с австрийской тюрьмой.

Жизнь рабочего человека в отсталой Галиции была в то время ужасна, беспросветна. Капиталистическая промышленность только начинала развиваться. В страшных условиях жили рабочие на нефтяных промыслах и Бориславе. Тяжка была жизнь строительных рабочих. Первые стихотворения Франко богаты именно социальными мотивами. Каменщик - это частый герой его первых литературных произведений. Он и сам себя выводит в образе строителя-каменщика, когда мечтает о будущем своей страны, своего народа.

Белинский, Чернышевский, Добролюбов, Герцен стали для Ивана Франко учителями в литературе. Его талант развивался все более могуче. Стихотворения, рассказы, большие повести следовали одни за другими. Он написал большой исторический роман «Захар Беркут» из ранней истории Карпатской Руси, рассказы из жизни бориславских рабочих, повесть «Боа констриктор», разоблачающую эксплоатацию горняков, и др. Его произведения проникнуты любовью к трудящимся. Они написаны сильным и ясным литературным языком. В них виден сам Франко - умный, чуткий к народному горю демократ, беспредельно преданный своей родине. В творчестве Франко есть много черт, которые роднят его с такими русскими писателями, как Гаршин, Короленко, Глеб Успенский.

Літературні казки. І. Франко «Фарбований лис»

Літературні казки

Чимало казок, на відміну від народних, мають свого автора, тому їх називають авторськими, або літературними. Серед авторів казок -- знані майстри слова: І. Франко, Леся Українка, В. Симоненко, Н. Забіла, В. Не-стайко, О. Іваненко, Ю. Ярмиш.

Із зарубіжної літератури відомі казки Т. К. Андерсена, Ш. Перро, братів Грімм, О. Пушкіна та багатьох інших.

Джерелом натхнення для письменників зазвичай була народна творчість, тому літературні казки здебільшого мають ті самі ознаки, що й народні. Однак літературна казка має і свої особливості. Якщо народна казка побутує в усній формі, то літературна має писемну форму. Народна казка може мати кілька варіантів. Текст літературної казки постійний, незмінний. На відміну від народної казки, у літературній казці мова може бути як прозовою, так і віршованою. У початковій школі ви вже читали написані віршами казки Н. Забіли про вовка і козенят, «Безконечні казочки» Марійки Підгірянки, історію про море В. Скомаровського, а також російських поетів -- О. Пушкіна та П. Єршова.

Народна і літературна казка -- це школа народної моралі. Мудрість і сила починаються з найпростішого: уміння шанувати старших, допомагати ближньому і захищати слабшого

Казки, створені письменниками, називаються літературними

1. Які казки називаються літературними? Наведіть приклади.
2. Які літературні казки зарубіжних авторів ви читали?
3. Назвіть спільні та відмінні ознаки літературних і народних казок.
4. Як потрібно читати казку, щоб її було цікаво слухати?

Чимало прекрасних казок для дітей написав видатний український письменник Іван Якович Франко.

Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичах Дрогобицького повіту на Львівщині в родині сільського коваля. Малий Івась (Ясьо -- так звала сина мати) змалку любив бувати у батьковій кузні, куди сходилися селяни, щоб поспілкуватися, почути новини, порадитися, переповісти цікаві, часто фантастичні історії. Згодом письменник не раз казав, що отой вогонь батьківської кузні, силу якого він узяв у свою душу на далеку життєву дорогу, не згасав уже ніколи. Любив Івась слухати й материні казки, дивовижний, чарівний світ яких полонив уяву хлопчика.

Шестирічного Івася віддали до початкової школи, де навчали українською, польською та німецькою мовами. Учився хлопчик легко, оскільки від природи був здібним. Уже за десять днів навчився читати українською мовою, а через деякий час знав напам"ять майже усього Шевченка. Та й пам"ять у нього була неабияка. «...Лекцію історії, котру вчитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати товаришам слово в слово», -- згадував письменник.

Життя Івася не було безхмарним, адже одинадцятирічним він залишився без батька, а в шістнадцять років -- і без матері. Клопоти з утримання сім"ї взяв на себе вітчим Гринь

Гаврилик -- добрий і розумний чоловік. Він доклав усіх зусиль, аби талановитий хлопчина став освіченою людиною.

Вищу освіту Іван Франко здобув не відразу. Спочатку він навчався на філософському факультеті Львівського університету, але закінчити його завадила політична діяльність. Юнака кілька разів арештовували, а згодом і виключили з університету. Проте бажання вчитися не покидало Івана, і він через деякий час закінчив уже Чернівецький університет і навіть захистив ступінь доктора філософії у Відні.

Товариші зі студентських років запам"ятали майбутнього письменника худорлявим, невисоким юнаком з непокірною кучерявою чуприною, яка відблискувала жовтогарячими вогниками. Рішучий вираз обличчя, переконлива, захоплююча манера вести розмову часто робили його центром уваги товариства. А ще часом здавалось, що він усе кудись поспішав, бо швидко читав, писав, швидко доводив до завершення всі справи.

Неоціненним залишається внесок Івана Франка в українську літературу. Для дітей письменник написав чимало цікавих казок, які об"єднав у збірку і видав наприкінці XIX ст. під назвою «Коли ще звірі говорили». На думку І. Франка, казки «заставляють дітей сміятися й думати, розбуджують їхню цікавість та увагу до явищ природи». До збірки «Коли ще звірі говорили» увійшла й казка «Фарбований Лис».

Іван Франко написав дуже багато поетичних, прозових, драматичних творів, літературознавчих досліджень, які зібрано у 50-ти томах. Однак чи не найулюбленішим його героєм був хлопчик Мирон -- персонаж оповідань «У кузні», «Малий Мирон», «Олівець», «Під оборогом», чимось схожий на малого Яся з прикарпатських Нагуєвичів.

Франко був напрочуд скромним, любив одяг строгих кольорів, майже завжди носив вишивану сорочку. Мріяв купити велосипед, але так і не купив. Часто мандрував пішки, був завзятим рибалкою і грибником.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 року. Письменника по праву вважають продовжувачем традицій Тараса Шевченка. Це відзначив Д. Павличко: «Шевченко народив, а Франко виховав українську націю». І, безперечно, продовжує виховувати сьогодні, адже його твори друкуються чималими тиражами, пісні на його вірші виконують популярні співаки, а фільми, зняті за мотивами його творів, хвилюють і дітей, і дорослих.

Казки І. Франка: Лисичка і рак, Заєць та їжак, Вовк-старшина, Заєць і ведмідь, Лисичка і журавель, Лисичка- кума, Війна між псом і вовком, Три міха хитрощів.

Художня трансформація світового сюжету: поема І. Франка «лис микита»

Іван Франко писав кож твори и для ДІТЕЙ. Серед них Вагом Місце посідає поема-казка "Лис Микита" - єдиний з Його епічніх творів, Який вітрімав п"ять пріжіттєвіх видань. Факт цею Дуже промовістій вЂ‹вЂ‹- ВІН є незаперечнім свідченням небувалої популярності твору.

Про Це говорять и тіражі, якімі відавався "Лис Микита". У передмові до третього видання поеми І.Франко позначають, що В»одного видання, друкованне в 3000 прімірніків, розійшлося Протяг чотірьох літ ". Віпадок, Як на тій годину, нечуваній! Саме тому письменник МАВ повне право сказаті, що В»Ані одна галицько-руська книжка досі не мала такого щастя у чітачів ".

До цього слід Додати, Що взагалі Ні одна книжка на Україні у тій годину не відавалась таким великим накладом и так Швидко НЕ Розхід. Жоден з відоміх творів української дожовтневої класики за життя автора не МАВ Такої Щасливої вЂ‹вЂ‹долі, такого широкого кола чітачів, Як Франків "Лис Микита".

винятково Популярність поеми Дуже скоро помітіла и відзначіла тогочасної літературна критика. Ще А.Ю.Крімській у Рецензії на одному видання твору з захоплення писав: "Вже сам тієї факт, Що в Протяг якіх там трьох літ довелося друкувати тую книжку вдруге - се, можна сказаті, річ у нас нечувана! - Тієї факт и без мене каже, Що публіка Вже давно дала Франковому писанню свою мовчазліву оцінку ".

Ще віразніше прозвучала ця думка у відгуку на Третє видання "Лиса Микити", автором Якого, ймовірно, БУВ В.Гнатюк: "Коли зважімо, Що в нас Тільки Шкільні читанки доходять до третього видання, то Багато книжок у нас, надрукованіх у 1000 прімірніків и зовсім НЕ зліх, лежати по магазинах по 10-15 літ, заки розійдуться, то зрозуміємо, Який популярності ставши "Лис Микита" між Нашою молодіжжю, коли в невелікім відповідно часі вічерпаліся два Його видання и треба Було робіті Третє ".

Причину віняткової популярності поеми слід шукати насамперед у її змісті, її НАДЗВИЧАЙНИХ вісокій ідейно-художній вартості. ЦІЛКОМ можливости, Що самє велічезна Популярність твору и стала тією першопрічіною, Яка спонукала письменника впродовж більш Як двадцяти РОКІВ неодноразової повертатісь до нього, щоразу вносячі в текст значні Зміни, нерідко принципова характером.

З іншого боку, штовхнуті І.Франка на шлях доопрацювання и дальшого ідейно-художнього вдосконалення поеми могла и позиція певної Частина крітіків, які, зрозумівші буквально авторське визначення на тітулі книги "З німецького перероб Іван Франко", вбачалася в "Лісі Мікіті" НЕ орігінальній твір, а Ліше переробку и навіть переклад поеми Й.-В. Гете "Рейнеке Фукс".

складаний и чати в часі історія тексту поеми І.Франка "Лис Микита" вімагає детального и всебічного Вивчення, Що дасть можлівість правильно розв"язати ряд Важливим історико-літературніх и текстологічніх харчування, пов"язаних з ЦІМ твором.

Окремі Спроба, які робілісь у цьому напрямі , носили побіжній характер, у них розглядаліся Не всі пріжіттєві видання поеми, не розв"язував питання вибор основного тексту, Що в даного випадка становіть значні труднощі.

Послідовно зіставляючі тексти усіх пріжіттєвіх видань поеми "Лис Микита", Н.Гончарук намагався віявіті Зміни, які вносяться у кожне з них порівняно з попереднім, з"ясувати їх характер и на Основі цього віясніті, в якому напрямі відбувся рух тексту, наскількі ВСІ ці поправки спріялі далі художньому удосконалення твору. Разом з тім проваджень аналіз Текстів пріжіттєвіх видань дасть можлівість розв"язати и питання вибор основного тексту поеми, Що є Дуже Важливим для оцінкі самого твору.

Актуальність теми діпломної роботи візначається, дере за все, невічерпністю художньо-Літературної спадщини Івана Франка, Яка для дослідніка будь-якого годині Завжди Дає Нові возможности інтерпретації художнього тексту та Його аналізу. А кож тім фактом, Що ця поема - єдиний з епічніх творів І.Франка, Який вітрімав п"ять пріжіттєвіх видань (1891, 1896, 1902, 1909, 1914), Що свідчіть про небувалу Популярність твору. Отже постає питання: в Чому секрет Такої популярності поеми в часі самого автора та й в сьогоденні? Дослідження поетики твору Допоможи Відповісти на Це Запитання, з"ясувати Діалог тексту поеми Із світовою культурою, Аджея сюжет про хитрого Лиса мандрував Європою декілька століть (600 років) и перенесень І.Франком на український культурний грунт набув нового звучання. Слід пам"ятати, Що в Українському франкознавстві існує проблема тексту поеми І.Франка "Лис Микита", Яка вімагає детального и всебічного Вивчення, дасть можлівість розв"язати питання вибор основного тексту поеми.

Отже, тема, обрана нами для Дослідження, є Актуальність.

Мою зацікавленість Поетика "Лиса Микити" обумовлює потреба з"ясувати, Що Вже Було створене у світовому культурному контексті до появи цього твору, Що автор Із світового надбання використан або згадав и для чого ВІН Це зроб, Якові функцію віконує тієї чи Інший художній троп чи фігура ТОЩО.

Мета роботи полягає у здійсненні порівняльного аналізу Текстів пріжіттєвіх видань поеми "Лис Микита", у віявленні авторських правок для Досягнення художньої віразності ї сміслової точності тексту.

Об"єктом роботи є поетика поеми Івана Франка "Лис Микита" з урахування текстових варіантів усіх пріжіттєвіх видань твору.

Проблема поетики "Лиса Микити "Івана Франка реалізується в контексті українського та світового франкознавства. Вивчення поетики "Лиса Микити" Почаїв в часі появи самого твору. Це булі Рецензії та Відгуки на ВСІ п"ять пріжіттєвіх видань, які належали перу Агатангела Кримського, Володимира Гнатюка, Т.Франка, у якіх відзначається, дере за все, Популярність твору та робіться Спроба визначення рівня орігінальності поеми у співставленні з існуючімі європейськімі Переробка інтернаціонального сюжету. До з"ясування цієї Проблеми прілучівся и сам Іван Франко, тобто маємо приклад авторської самоінтерпретації. ВІН підкреслював, Що пишучи поему "Лис Микита", взявши Тільки головну раму нідерландської поеми Віллєма, ту саму, Що є в німецькій Книзі про Рейнеке в Гетевім перекладі, та й наповнював ту раму зовсім свобідно. Іван Франко Бажан не перекладати, а переробіті стару повість про лиса, зроб її народним добром, надаті їй нашу національну подобу.

Серед сучасности дослідніків слід відзначіті роботи О.Р.Багана, М.Л.Гончарука, М.Ф.Гуняка, у якіх продовжується робота попередніх дослідніків.

Однак значний доробок у цьому пітанні НЕ свідчіть про вічерпність внесок, оскількі проблема поетики актуальна и в сучасному франкознавстві, визначення діалогічного рівня твору: з світовою та національною культурою, з автором, читачем різніх епох ТОЩО.

Надійшла весна прекрасна,

Многоцвітна, тепла, ясна,

Мов дівчина у вінку;

Ожили луги, діброви,

Повно гамору, розмови

І пісень в чагарнику.

Лев, що цар є над звірами,

Пише листи з печатками,

Розсилає на весь світ:

"Час настав великих зборів!

Най зійдесь до царських дворів

Швидко весь звірячий рід".

Ось ідуть вони юрбами,

Мов на відпуст з корогвами -

Все, що виє, гавка, квака;

Лиш один мов і не чує,

В своїм замку, знай, ночує -

Лис Микита, гайдамака.

Ой, недаром він ховаєсь!

Знать, сумління обзиваєсь:

"Кривдив ти звірячий люді"

Тим часом в своїй столиці

Цар засів поруч цариці,

Щоб творити звірам суд.

Иван Франко

Лиса исповедница и другие стихотворения 1892-1895г, не вошедшие в сборники.

Оригинал стихотворений на украинском языке:

ЦАРЬ-БОГ

И злому духу молвил фараон:
«Будь мне советник и в делах подмога,
Народ меня чтоб до конца времён
Считал за бога».

Злой дух ответил: «Не пришла пора.
Отныне должен ты. Твори своим ответом
Во службу мне побольше зла. Ну а добра...
Забудь об этом».

Трудился честно фараон. Как зверь
Он мучил люд, что аж земля стонала
И вдруг сказал злой дух: «Теперь
Пора настала».

«Но почему теперь?» - «Ты не пытайся зря,
Народ свой в страхе ты не сдержишь долго,
Внушим теперь им в головы царя
Считать за бога.

В ярме не видят в ясный день зарю
И больше уж терпеть тебя не смогут,
Коль не научишь верить их царю,
Как верят богу».

ЛИСА ИСПОВЕДНИЦА

ЛИРНИЦКАЯ ПЕСНЯ НА МОТИВ «СИРОТКИ»

Зазвенели реки, зашумели горы:
Правда или слухи эти разговоры?
В воскресенье рано, только развиднелось,
Ой Лисичке нашей кушать захотелось.
Исходила горы, долы и овраги,
Ничего съестного не нашлось бедняге.
И пошла Лисичка дальше по долине,
Вышла она к дубу над водою синей.
Смотрит, а на дубе, в холод безопасный
Петушок укрылся, крылышками красный.
Глянула Лисичка, аж слюну сглотнула,
Радостно платочком Петушку махнула.

«Здравствуй, Петушок наш, певчая ты птица!»
Петушок в ответ ей: «Добрый день, Лисица!»
«Как живешь не тужишь?» - Лиса его спросила, -
«Слезь-ка чуть пониже, чтобы слышно было!»

«Нормально живу я и слышу всё ясно,
Всё слышу и шепчешь ты тихо напрасно,
Лисичка-сестричка, где ты бывала,
Что нового в мире, скитаясь, узнала?»

«Иду, возвращаюсь я из Зарваницы,
Там била поклоны о паперть каплицы,
Молилась я там за тебя и крестилась,
Святая Гаргара пока не явилась:
«Лисичка-племянница, свет и отрада,
Скажи Петушку, исповедаться надо,
Спеши передать слова ему эти,
Осталось чуть-чуть кукарекать на свете».
Вот я и спешила три ночи, три дня,
Живого увидеть надежду храня.
Вот я и спешила, покоя не знала,
Тебя чтоб живым и здоровым застала.
Чтоб ты исповедался и причастился,
Воскрес после смерти и с миром простился».

,

Есть бог в моём сердце, закон соблюдаю,
Не пью, не ворую, не бью, не кусаю,
И кур не душу, как разбойник, убийца,-
В чём я виноват? Скажи мне, Лисица.»

«Не прав, Петушок, виноват ты во многом,
Нет чистых людей на земле перед богом.
А вспомни, несчастный, куда ж то годится:
Один только раз можно жениться,
А ты, словно турок, как басурманец,
Берёшь их по десять в безумный свой танец...
Имеешь их десять, имеешь их двадцать!..
От кары небесной где будешь скрываться?»

«Лисичка-сестричка, слышу я снова
Твой ангельский голос, да чёртово слово,
Что грешен, я вижу, и грех мой великий,
На исповедь надо попасть у владыки».

«Да что ты, сынок, все равны перед богом,
С прощеньем грехов не тяни слишком долго!
Билетик вот есть у меня от владыки,
Простить могу грех даже самый великий».

Как тронуло сердце правдивое слово.
Позволь мне пожить, не будь так жестока,
Чтоб выгнал из сердца я бремя порока.
Семь лет не постился, семь лет не молился,
Дай хоть три дня, чтобы освободился!»

«Мне жаль, Петушок, что жил ты так славно,
О том, что умрёшь, и не думал недавно.
Покаяться просишь три дня и не знаешь,
Где будешь ты завтра, сам понимаешь.
Спустись же на землю, покайся сердечно,
А я разгрешу тебя здесь безупречно».

«Лисичка-сестричка, слышу я снова
Твой ангельский голос, да чёртово слово.
На жизнь и на исповедь воля господня,
Да только боюсь я измены сегодня.
Словно сметана твой голос, похожа
На ангела ты, только хитрая рожа.
На острые зубы смотреть даже больно,
Увижу - пугаюсь я смерти невольно.
И кажется мне, что ты хочешь ужасно
Не святости духа, а свежего мяса».

«Петух бесполезный, грешная птица,
Теперь не надейся, что грех твой простится!
Тебе бы молиться за грех свой, рыдая,
А ты со мной споришь, меня осуждая.
Пощусь я, молюсь я, мне небо награда,
А мясо твоё мне и даром не надо.
Семь лет я говела и мяса не ела!
Даст бог мне дождаться смертного часа,
Не съем и тогда я скверного мяса.
Ослеп во грехе ты и судишь порочно,
Слезай быстро с дуба покаяться срочно!
Немедленно каяться если так сложно,
За душу козла просто сгинешь безбожно!»

Присел Петушок, сердечко забилось,
И тошно, и страшно, что так получилось...
На ангела словом Лисица похожа,
А ликом страшна, больно хитрая рожа!
И рад бы безгрешным стать перед богом,
И страх, что зубов у Лисицы так много.
Но всё же ответственность страх победила,
Тревогу и разум во мрак погасила,
С ветки на ветку, с прутка на пруток
Спустился на землю к Лисе Петушок.
Спустился на землю легко и проворно
И шепчет молитву Лисичке покорно.

Лисичка ждала Петушка и вскочила
И пленника бедного в зубы схватила.
Вскочила Лисица, как хищная птица,
И держит так крепко, не освободиться.

И гневно воскликнула в раже Лисица:
«Держу тебя крепко, глупая птица!
Я буду тебе исповедницей чуткой:
В зубах моих смерть будет наглой и жуткой».

«Помилуй, Лисичка, меня ради бога,
Во мне того мяса не так уж и много!» -
Пищал Петушок: «За что меня душишь?
Свой пост семилетний напрасно нарушишь!»

«Не жаль никогда мне вашего брата,
Костлявая птица во всём виновата!
На ужин мне постный петух обеспечен,
Помнишь курятник в тот памятный вечер?
Вспомнил ту зиму? Ответь, я не слышу,
Когда я прогрызла в курятнике крышу?
Прогрызла я крышу от голода злая,
Тебя между женщин твоих там нашла я.

Ты спал, как султан, между мягких подушек,
В тепле двадцати своих грешных подружек
И стало мне вдруг за тебя так обидно,
Что там во грехе тебе мира не видно!..
Решила я двух задушить осторожно,
Тогда бы ты спас свою душу возможно:
Вот смерть твоя рыжая, грешная птица, -
Теперь будешь верить и богу молиться!

Так праведно думала я и молилась,
Чтоб воля господня скорее свершилась.
Я к вам подползала, и первою ловко
Я Клавку хотела схватить за головку,
Да только вот дура безмозглая эта
Спала с головой под крылом до рассвета,
Спешила я так, что ошиблась досадно,
Крыло вместо шейки схватила я жадно.

А та начала верещать бесновато
И биться в зубах, словно валится хата,
За ней остальные, что там были куры,
Орать стали так, словно рвут их из шкуры,
Тебе успокоить бы их осторожно,
А ты меня шпорами, разве так можно?
Чуть клювом мне око не выбил жестоко,
Хотела покинуть обитель порока,

Покинуть навеки притон ваш убогий
И прах вашей жизни стряхнуть на пороге,
Да вот незадача, в зубах моих прочно
Застряло крыло этой квочки порочной,
Со всех своих сил она дернулась с места
И вниз покатилась я на пол с насеста.
Не сладок был ужин, ударилась больно,
Как вспомню тот вечер, так плачу невольно.

Ой так я упала, не знаю, как встала,
И как я себе ничего не сломала.
Пока поняла я, что целы все кости,
Старуха с лопатой явилась к нам в гости.
Старуха с лопатой, старик с топором -
Сгубить захотели меня всем двором.
И так они били меня, убивали,
Кабы не лазейка, спаслась бы едва ли,
Пришлось бы мне гнить у вас под забором
И с жизнью расстаться так глупо и скоро.
Теперь ты ответишь, палач и убийца,
И что суждено, пусть сегодня свершится».

Вот так Петушку всё Лиса рассказала
И крепко в когтях свою жертву держала.
Он свесил головку и понял, что правда,
Не ангел Лисица - исчадие ада.
Висит Петушок, понимая, что поздно
Терзаться и рваться, в зубах своих грозно
Лиса его душит, собирается кушать,
А он её с трепетом просит послушать:

«Послушай, Лисичка, последнее слово,
Потом я не стану мешать тебе снова.
Что грешен я крайне и жил я с позором,
Согласен с тобой и твоим приговором,
И в чутких зубах я готов без испуга
Закончить свой путь, дорогая подруга.
Не жаль, что глаза я навеки закрою,
Мне жаль, что сегодня, обидно, не скрою,
Сегодня, скажу я тебе по секрету,
Владыка за мною отправил карету,
Я жду, что карета появится скоро,
Я должен стать певчим церковного хора,
Владыкой назначен я петь при соборе,
Петь соло ему и с монахами в хоре.

Высокой оценкой владыка мой дар
Отметил и мне обещал гонорар,
И сразу сафьянцы прислать обещали,
И красный жупан, чтобы все уважали,
Отныне я должен был стать благородней
И в роскоши жить при церкви господней.
Помочь и тебе потом смог бы я вскоре
Устроится ключницей к нам на подворье.
Как пани ходила бы ты, госпожа,
Ключи всех дверей в своей власти держа.
Тогда бы весь двор под собою держала
Всех кур и гусей, а их там не мало,
Ещё и зарплату за то получала,
Так жить ещё даже ты и не мечтала».

Лисичка заслушалась, ротик открылся,
Тот рай для Лисицы ей даже не снился,
Когда же он кончил последнее слово,
Вскочила Лиса без ума от такого,
Взмахнула руками и крикнула: «Боже,
Там точно уже я наемся, похоже!»
А вот Петушок себе думал иначе,
Внезапно он прыгнул, не веря удаче,
На ветку высокую над головою
И молвил, смеясь, за дубовой листвою:
«Ты ешь, сколько хочешь, да смотри ненароком,
Чтоб мелкие кости не вылезли боком,
И чтобы от жадности не подавится
Во время молитвы в святой Зарванице,
Во имя любви и от подвига веры,
Мешками таская пшеницу без меры,
Ты ран не набей себе жадной рукою,
А то доведётся вернуться с клюкою,
И пост не спеши нарушать ради бога,
Ещё потерпеть надо голод немного».

Вот так Петушок над Лисою смеялся,
От смерти ушел и здоровым остался.
Лисичка завыла и облизнулась,
Досадно в ответ на него огрызнулась,
Без выгоды шкурной и без интереса
В корнях она скрылась вечного леса.

Написано в Вене в январе, в феврале 1893г.

перевод май-июнь 2013г.

1 Зарваница - монастырь и село Теребовлянского района Тернопольской области.
Один из главных духовных центров Украинской Греко-Католической Церкви
2 Сафьянцы - сафьяновые сапоги. Сафьян - Тонкая и мягкая козья или овечья кожа,
специально выделанная и окрашенная в яркий цвет.
3 Жупан - изначально польский дворянский костюм, здесь - богатая верхняя одежда, кафтан

МЕДВЕДЬ

Медведь - жестокий зверь и вор.
В село приходит ночью с гор:
Убьёт вола и съест козла -
Звериная натура зла.

А бедный бойко Сень Гандюк
Позволить мог себе лишь лук.
Ружья он в доме не держал -
Медведь его овец таскал.

Ворует зверь его овец,
Как положить тому конец?
Придумал хитрость Сень Гандюк:
Силки расставил он вокруг.

Старинный способ совладать
Со зверем, силу обуздать:
Силки поставить на пути
Да так, что мимо не пройти.

С петлёй верёвку надо взять,
К большому камню привязать,
Так человек решил с умом
Взять верх над силою и злом.

Настала ночь, и в лунный свет
Медведь нашел кровавый след
Той прошлой ночи темных дел,
Когда овцу задрал и съел.

Но что такое, как же так?
Медведь понять не мог никак,
Его как будто кто-то взял
И тихо так попридержал.

Ему тогда бы всё понять,
Но не любил он рассуждать,
Вперёд рванул он: Что за бес?
И сам в петлю ловушки влез.

Да так сумел он затянуть
Петлю на шее, не вздохнуть,
Что не вздохнуть, не продохнуть
И надо сделать что-нибудь.

Тут начал понимать медведь,
Что так недолго помереть,
Медведь он тоже не дурак,
Чтоб жизнь свою отдать вот так.

Он начал быстро понимать,
Что не даёт ему дышать,
Что на конце верёвки той
Всего-то камень там простой.

Медведю камень был тот мал
И он его на плечи взял,
И крикнул зверь: Сейчас с горы
Ты полетишь в тар-тарары.

И вне себя на камень зол
К обрыву пропасти пошёл.
Над бездной крикнул он горам
И камень вниз трам-тарарам.

Швырнул и ясно почему
Упал, привязанный к нему,
И полетел он вниз долой
За камнем от досады злой.

Упал с обрыва он во мглу,
Разбился насмерть о скалу,
А Сень проснулся на заре,
Пошёл к обрыву на горе

И видел, как через силки,
Не избежал его руки
Тиран села его и гор -
Медведь, жестокий зверь и вор.

А после этих славных дел,
Как разум силу одолел,
Все вышли, чтобы посмотреть,
Как умер, наконец, медведь.

1894
13.06.2013

ЛИСЬЕ ПРИКЛЮЧЕНИЕ

Вышла жаловаться мужу
Из курятника жена:
«Курочку лиса сгубила,
Лисья хватка здесь видна!»

Муж неглупый оказался
И сказал он: «Дай сюда,
Мы на курочку на эту
Словим зверя без труда.»

Под забором у калитки
Дырка найдена была,
Там силки мужик приладил,
Рядом курочка легла.

По тропинке Лис Никита
Шел себе, не зная бед,
Видит курочку и надо,
Раздобыть себе обед.

Он без долгих размышлений
Шасть в дыру, хвостом пыля,
В тот же миг сдавила шею
Мертвой хваткою петля.

Он обратно, хуже стало,
Перепуганный глядит,
Машет обухом здоровым,
Злой мужик к нему бежит.

Лис без долгих размышлений
Шасть в ту дырку под забор,
А мужик кричит: «Попался
В этот раз куриный вор!»

Влез мужик на невысокий
Свой забор и смотрит вниз,
Снова бьёт и снова мимо,
Ускользает в дырку лис.

А мужик упал на землю,
Смотрит в дырку под забор:
«Бил я обухом, проверим,
Как наточен мой топор!»

Видно, что мужик намерен
Выполнить свой приговор,
Что же лис? По крайней мере
Жив воришка до сих пор.

Встал мужик, рванул калитку,
Хитрый лис ушел опять,
С ним не сладить в одиночку,
Стал жену на помощь звать.

А жена схватила вилы
И давай к нему бежать
Ну теперь тебе уж точно,
Хитрый лис, не сдобровать!

Муж готов убить снаружи
Взмахом быстрым топора,
А жена подходит быстро
К бедной жертве со двора.

Муж кричит: «Шпыняй скорее,
Бей его, он во дворе!»,-
Не успела та ударить,
Скрылся лис опять в дыре.

Там он выскочил на мужа,
Тот, как мог, ударил ловко,
Увернулся лис и тут же
Под топор легла верёвка.

Понял зверь, что он на воле
И догнать его не смогут,
Курочку схватил и в поле,
К лесу, к милому порогу.

Осознал мужик, что глупо
Выглядит он, как дурак,
Осознал, да было поздно,
А жена сказала так:

«Никогда бы ты веревку
Обухом не разрубил»,-
Сплюнул он со зла и только,
И в ответ ей нагрубил.

1894
25.06.2013

ТРИ СУДЬБЫ

Из тайной бездны, из небытия
К земле душа стремится и печально,
Огонь в себе, как искорка тая,
Гореть светло мечтает изначально.

И, как звезда, она играя,
Стремится к вечности, сгорая.
Но на пути полет прервать
Выходят три Cудьбы-богини,
Ей в путь-дорогу в небе синем
На память свой подарок дать.

И первая сказала: «Будь счастливой,
Дарю талант тебе живой,
Проникновенной, разумом пытливой,
Всегда будь светлой головой».

«Мой дар,- вторая говорила,-
Все чувства испытать сполна».
Любви ей чашу подарила:
«Испей, душа, её до дна.

Пусть будет жизнь твоя фантазией крылата,
Свобода в сердце пусть горит
Святым огнём и в рабстве виновато
Главы ни перед кем не преклонит».

Но третья злобная старуха,
Смеясь в ответ на те слова,
И над душою прямо в ухо
Скулит ей вот что, как сова:

«Ай-ай расщедрились сестрицы
Душе наивной из ларца
Полны подарков рукавицы
В дорогу сыпать без конца.

Хотели сделать Гёте, Данта, Шэлли?
От вашей ласки пробирает смех,
Вы без меня слепить его хотели?
Но нет. Героев хватит нам и тех.

Постойте, я подарочек ей дам
Такой, чтоб отнимались руки,
Чтоб служба преданная вам
Была страшнее всякой муки.

Пройди, душа, свой путь во мгле,
Терном устеленный, не розмарином!
А чем ты будешь на земле?
Русином будь, крестьянским сыном!

Талант твой будет рвать тебя
Среди людей, намерений и судеб,
В потоке жизни - жить охота!
Но урождение пусть будет,
Как приговор давить, губя,
В людского муравейника болото.

Талант не разовьёшь и, как табу,
Оставишь всё, и не пойдёшь вперёд,
Талант без дела тихо, как в гробу,
Задушит скоро твой бездарный род.

Хотя твой ум и будет рваться
На свет к добру от лжи и зла,
Но не осилит он добраться
К реке, что вынести б смогла
К твоей земле, где ты бы мог
Забыть нужду и соль дорог,
Расти свободно, словно птица,
От всех цепей освободиться.

Всё это не твоё, сынок!
Удел таких, как ты, по следу
Идти чужому, не жалея ног,
И не рассчитывать на личную победу.

Твоей любви прекрасный сад
Придут топтать чужие люди,
За труд не жди себе наград
Их никогда тебе не будет.
Любовь завянет, зависть разрастется
В душе отрава разольётся.

Ты здесь и правда никому не нужен,
Иди в ошибки вечные блуждать,-
Никто тебя не вытащит из лужи,
С тобою божья благодать».

Написано 27 мая 1895 p.
Впервые напечатано в полном собрании сочинений в 50-ти томах в 1975г.
Перевод 04. 12. 2013